Війна для мене – це трагедія. Коли у 2014 році це почалося, усе було не зрозумілим. Розмовляли, переосмислювали всю цю ситуацію, кожен боявся за своє.

Боялися, як тепер буде, як дітей торкнеться, онуків... Це все було страшно.

Слава Богу, особисто нас не торкнулося. Але ми прекрасно чули і ракети, що пролітали, і взагалі всю паніку, і страх. Так як і наших синів, і батьків, і чоловіків під гребінку збирали невідомо куди. Це дійсно було страшно. Але ми нікуди не ховалися, не виїжджали, продовжуємо жити.

З’явилася боязнь, очікування чогось, вільне пересування обмежене. У безпеці себе не відчуваємо. Мені здається, якщо зупинити війну, усе поступово увійшло б у русло – економіка й життя налагодилися б.

Ми стали стійкими, навчилися долати перешкоди, усі труднощі. Я мрію про процвітаючу країну й хочу, щоб наші діти й онуки залишалися тут.