В 2014 году я была беременна, мы ждали второго ребенка. Время, которое должно было стать одним из лучших в моей жизни, прошло под взрывы снарядов. Все было закрыто, многие уезжали. За десять дней до предполагаемых родов я поехала к родителям, потому что очень переживала за детей. Муж оставался дома, потому что думали, что скоро все закончится.

Когда я родила дочку, помню, как включила телевизор и там показывали разбомбленный дом рядом с моим. И самое страшное, что я подумала, что потеряла мужа. Был жуткий страх. У меня тогда все в жизни поменялось, я поняла, что самое важное – это жизнь, чтобы все твои близкие были рядом.

Для мене дуже великий біль, що через війну я дуже рідко бачуся з батьками, братами і сестрами. Вони в непідконтрольній Макіївці і не мають можливості виїхати, хоча живуть у трьох годинах їзди від нас.

Я виїхала в кінці травня [2014 року], а вибухи й літаки були у квітні-травні. Тому ми чули бойові дії. Коли бачиш, як летять снаряди, вибухає зупинка або, наприклад, працюєш і відбуваються вибухи, і кажуть: «Їдьте додому». А ти сидиш, перечікуєш, бо розумієш, що з того боку снаряди летять. Моторошний страх, коли в цей час дитина в школі, а ти далеко. І не розумієш, встигнеш чи не встигнеш, трапиться чи не трапиться. Це жахливо!

З мого пережитого досвіду війни найбільше запам’яталася мить, коли я побачила відео розбомбленого будинку. А коли зателефонувала чоловікові і він сказав: «Я живий, пішки йду на автовокзал, я приїду».

І зрозуміла: нехай вибухає будинок, нехай все валиться, головне – щоб він прийшов. І коли бомбування закінчилося, він, як багато людей, з перебіжками, речами й дітьми йшли пішки. Місто ніби стало мертвим, усі кинулися на вокзал. І ось коли він сказав, що сів в автобус і сподівається, що доїде, я зрозуміла, що це найважливіше.

Досі себе в безпеці не відчуваємо. Я дуже хвилююся за сім’ю, за дітей, зараз немає впевненості в завтрашньому дні. Немає впевненості, що все буде добре.

Мрію, щоб був мир, дуже хочу, щоб війна закінчилася. Раніше ці бажання здавалися банальними, а зараз – абсолютно ні. І я дуже хочу, щоб мої діти більше такого не побачили. Дар’я не побачила, а син, старший бачив і чув. Тому не хочу, щоб це повторилося. Але впевненості немає.

Можу сказати, що я дуже сильна. Я можу холоднокровно приймати рішення, можу взяти себе в руки, тому що я доросла жінка і в мене діти, є відповідальність не показувати їм свої хвилювання.