Гуртовенко Дар'я, 9 клас, Комунальний заклад "Ладанський ліцей" Ладанської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Воробйовська Любов Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це біль та втрати, руйнування, сльози матері, сестри чи дружини, смуток, кров... Для кожного вона різна.

Ранок 24 лютого 2022 року почався не з горнятка кави у людей, які були на території України, а з повідомлення: «Війна!». Цей день змінив життя багатьох і став початком важких часів, які залишаться незагоєною раною в серці українця.

У кожній сім'ї відлік часу почався по-різному: у когось — з вибухів, що розривали мирне життя, в інших — з від'їзду чоловіка на фронт або руйнування домівки. Багато людей дізналися про перші втрати близьких через телефонні дзвінки, які стали, напевно, однією з найстрашніших звісток у їхній родині.

У мене він почався з безтурботного ранку, коли я прокинулася з думками, що потрібно пити чай та збиратися в ліцей. Але їх перервала мама: "Почалася війна!". Два слова, які обірвали вмить усі мої думки, плани та мрії. З того часу я вирішила вести свій щоденник цих жахливих днів…

Один день... Один день радіти життю — це дуже мало, майже незначний проміжок часу, швидкоплинна хвилина в житті, звичайність. Але день війни, коли ти перебуваєш у страху за своїх близьких, — це дуже багато, це нескінченність болю, невизначеності, коли не знаєш, що чекає на тебе кожної хвилини.

Мій перший день: відчуття густого непроглядного туману, коли ти не знаєш, що тебе чекає... Він переповнений страху, невизначеності. Новини були як надія, що саме в цю хвилину скажуть: «Усе скінчилося! Бо ми непереможні!». Але цих слів я так і не дочекалася в той день.

Три дні… Три дні спокою — це трохи перепочинку, можливість набратися сил і зробити просте, що приносить радість. Але три доби війни — це боротьба за кожен ранок, коли прокидаєшся й не знаєш, чи настане «завтра». Мій третій день страху: дідусь із бабусею переїхали до нас у квартиру. І, як на диво, нам не тісно. Деякі мої друзі поїхали за кордон, але для себе я твердо вирішила, що свою країну не покину ніколи і ні за яких обставин.

Тиждень… Тиждень миру — це можливість побачити рідних, подорож, здійснення мрій і просто жити звичним життям. Тиждень війни — це зруйновані домівки, розбиті серця й безліч ночей без сну, сповнених тривоги й безнадії.

Із першого дня в мене нічого не змінилося. Усі мені найдорожчі люди живуть у страху за наше майбутнє.

Місяць… Місяць відпустки — це дуже мало, але це можливість переглянути минуле і запланувати майбутнє. Місяць війни — це вже звикання до болю, щоденне відчуття, що кожен крок може бути останнім. Країну сколихнули звістки про те, що відбулися звірства в Бучі, Ірпені, Краматорську та інших містах, де вулиці заповнилися тілами мирних жителів, які стали жертвами катувань, розстрілів і обстрілів, що "Мрія" — символ могутності України — зруйнована.

Сто днів… Бачити світле небо — це для когось просто дрібничка, це звичайність і повсякденність. Але сто днів поспіль не бачити його, коли воно затягнуте димом і темрявою — це… Без світла, без спокою, без надії… Кожна ніч — звуки ракет.

Я бачила, як люди навколо мене плачуть і переживають втрати. Усе частіше створюємо «живі коридори» й обіцяємо пам’ятати тих, хто стояв за майбутнє України. Цей час навчив мене цінувати кожен день прожитого життя.

П’ятсот днів… Продовжуємо ходити в укриття, зустрічати воїнів «на щиті», жити, триматися і надіятися, що прийде день Перемоги. Я бачу, як мої друзі та родина страждають, і відчуваю, що важко всім нам.

Тисяча днів… «Перемога!» — будить мене мама зі сльозами на очах. І я радію сонечку, яке своїми променями торкається мого обличчя. Знаю, що відбудуємо нашу квітучу, співучу країну, бо тепер стали ще сильнішими й впевненішими в собі. А ти, рашисте, так і не зрозумів: нас не здолати, бо ми — єдині!