Був ранок четверга. Потрібно було будити дітей і збиратися до школи, а тут почалися обстріли та посипалися повідомлення, що треба десь ховатися. Мені запам'яталося, що тоді життя повинно було прийти до норми після коронавірусу, а сталося ось таке… 

Ми мешкали в передмісті Маріуполя. Ще тиждень там пожили, поки речі збирали. Нам уже не завозили ні хліба, нічого. Але ж ми в селі мешкали, тому великих проблем не було. З нами й батьки поряд, у нас усе своє. Ми виїхали, а мама моя залишилась. Вона і зараз там, ми не змогли її вивезти. Десь місяць вони сиділи без світла, без води, перебивалися. 

Найбільше шокували вибухи, що були поряд із будинком. Ми виїхали, а потім нам знайомий сказав: «Повертайтеся додому, тут нічого такого не буде. Зараз потушать поле – і все». Ми стали повертатися, і тут як бабахнуло! Діти злякалися дуже. 

Коли ми виїхали, то більше місяця донька старша навіть спати не могла нормально. І зараз, може, хтось не ховається, а ми, коли тривога, спускаємося в сховище.

Куди б ми не пішли, куди б не звернулися, завжди є люди, які допоможуть. І взагалі, всі самі пропонували допомогу, коли чули, з якого ми міста. Приємно те, що ми гуртуємося. 

Ми виїжджали через Василівку. На початку березня я намагалася повернутися по маму, бо вона вийшла на зв'язок. І коли ми їхали назад через Василівку, якраз із маленькою дитиною, то ми не знали, скільки там пробудемо: день, два чи три, бо була шалена черга. І окупанти у нас на очах почали самі між собою «гратися», так би мовити, - обстрілювати один одного просто так, і це було для нас шоком. Ці люди нас шокували. 

Ми дуже хотіли б повернутися додому. Тут ми орендуємо квартиру. Ми, звісно, на батьківщині, але все одно дуже хочеться повернутися додому і хоча б побачити рідних – тих, що не змогли виїхати звідти. Про тих, хто там залишився, говорять, що вони всі «ждуни». Я не сперечаюся, бо дуже багато і таких, але є й ті люди, які там сидять і чекають на нас. Не всі можуть виїхати. І нам хочеться додому.