Мені 85 років. Я вже переживаю другу війну. Мешкаю одна. Голодовку у 1947 році пережила. Покидати свій дім, де стільки років прожила, я не хочу. Що буде, те й буде. Важко, але нічого не вдієш. Як то кажуть, вище за себе не стрибнеш. 

Поки що їжа є. Гуманітарка хоч і рідко, але надходить. Люди отримують якісь гроші від ООН. По 17 тисяч, по шість тисяч, по дві тисячі отримували. А мені ні разу нічого не приходило. 

Живу на пенсію - от і все. Що треба – купуємо, економимо. Гуманітарку рідко дають - раз на місяць, а то й раз на два-три місяці. 

То мамам із дітьми дають, то працюючим… Підеш, а її все нема та й нема. У мене телефон кнопковий - там немає нічого. Я по телевізору дізнаюся іноді новини. Живемо собі потихеньку, копаємося в землі. 

Шокує, що на голови летить людям, що бомблять житлові будинки і людей вбивають. Оце найстрашніше. Живемо якось. Пережили ніч – і добре. А там – як Бог розсудить.