Мені 66 років. Я інвалід другої групи, на пенсії. Мамі 86 років, вона інвалід першої групи. Зараз доглядаю за нею.

В перший день війни було дуже сумно і дуже страшно. Я тоді перебувала в Одесі, але нас викликали на роботу в наш Слов’янський санаторій. Ми там приймали переселенців. Нам допомагали благодійні фонди. Коли була нестача продуктів, то завжди виручала гуманітарна допомога.

Потім нас всіх направили на захід України потягами гуманітарними, безкоштовними. І нас приймали волонтери на вокзалах залізничних. І поїли, і годували, і допомогу всіляку нам надавали. Спрямовували далі, підказували, як нам добратися до інших міст. І це дуже нам допомогло. Ми у Трускавець виїжджали, я там працювала. А зараз тимчасово приїхала сюди. 

Усі засмучені дуже, психологічно тяжко все це переживають. У всіх тиск підвищений. 

Нервові всі стали, бо ті вибухи, що відбуваються періодично, дуже впливають на психічне здоров'я. Люди дуже втомилися.

Майбутнє наше бачу красивим, яскравим. Щоб люди навколо були дружні, підтримували одне одного, відбудовували нашу країну, мали настрій позитивний. І щоб кожен робив свій внесок у розвиток нашої держави, щоб вона якомога швидше стала на ноги.