Історії які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}

Історії які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Софія Турченко

«Ми стали заручниками нової реальністі»

переглядів: 538

Софія Турченко, Запорізька спеціалізована школа-інтернат «Січовий колегіум», м. Запоріжжя, Запорізька область

У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 2 місце.

Софія в 2012 році
Софія в 2021 році

Війна. Біль. Величезні втрати. Скалічені душі. Ми всі знаємо про них із підручників історії та іноді новин. Це завжди було щось далеке, що не може статися у сучасному двадцять першому столітті. Адже люди вже мали б зрозуміти, що війна несе лише смерть і що все можна вирішити мирним шляхом. Чи думала я у вісім рочків, що війна може торкнутися і мене?

Тож мені виповнилося лише 8 років, коли все почалося. Насправді, моє дитинство було навіть більше, ніж просто ідеальне.

Але все вирішило 26 травня 2014 року. Саме тоді почалася бійня біля Донецького аеропорту. Для всіх мешканців м. Донецьк війна почалася саме цієї дати; цей день розділив життя на до… і після…

Зранку був звичайний день. Мама з моїм молодшим братиком забрали мене зі школи. Ми прийшли додому, я почала робити домашнє завдання. І раптом: вибухи… кидаємося до вікна і бачимо декілька військових літаків. Вони випускали іскри. Це потім ми дізналися, що то були теплові пастки.

Тоді нам здалося, що це дуже гарно, і ми ще не розуміли, куди і навіщо вони летять, і що роблять. А вже згодом з`ясувалося, що вони тримали курс на Донецький аеропорт. Але він був далеко, тому моє дитяче бачення того світу ще не злякалося.

Вибухи ставали частішими і гучнішими. Реальність того, що все це відбувається з нами, не просто впала, а звалилася на нас. Це настала нова реальність, заручниками якої стали абсолютно всі мирні жителі міста Донецьк.

Почувши вибухи, ми ховалися у ванній кімнаті, у коридорі - всюди, де немає вікон. Адже вони могли розбитися від вибухової хвилі або снаряд міг потрапити саме у наш дім. Ми заклеювали вікна плівкою, скотчем, папером, щоб вони залишилися цілими і нас не зачепило осколками, якщо раптом вони розіб`ються.

Я безмежно вдячна своїм батькам, що вони зробили все, щоб війна мене (і мого братика) торкнулася якнайменше. У мене немає якоїсь психологічної травми, пов’язаної з цією чорною смугою у житті.

Мій брат тоді був зовсім маленьким (йому навіть року не було), тому він нічого не пам’ятає з того періоду нашого життя. А в мене є певні спогади, як ми жили в Донецьку: щасливих, звісно, більше, але не можна забувати минуле, адже без минулого ми не збудуємо майбутнього.

Ми поїхали, залишили домівку та рідних у кінці літа 2014 року. Нас прихистило м. Маріуполь, що поруч із Донецьком. Там живуть наші родичі.

Я пішла у маріупольську школу, але довго провчитися там мені не вдалося. Стався обстріл околиць міста. Я саме тоді була у школі. Снаряди не літали над головою, але вибухи від них було добряче чутно. Навчання було перервано, і нас всіх забрали батьки зі школи додому.

У жовтні 2014 ми знову переїжджаємо з Маріуполя у Запоріжжя. Це життя з нового аркуша. Все треба починати спочатку. Ми нікого не знаємо, це нове місто, нові люди, нове життя. З Маріуполем було не так, адже моя мама народилася саме там, і для неї воно не було зовсім незнайомим. А ось для мене це були 2 зовсім нових міста, нові школи, нові друзі.

Запоріжжя стало моїм другим домом. Саме з нього почалася нова сторінка мого життя, нові мрії, нові сподівання.

Ми пам’ятаємо своє минуле, але ми його відпустили. Це вже не болюча рана, вона почала гоїтися. Потрібно жити далі. І ми будемо жити далі, ставлячи перед собою цілі та досягаючи їх.

Всього один день! Але саме він може стати вирішальним. Він може перевернути життя з ніг на голову. Ми кардинально змінили все своє життя, почали спочатку, і в нас вийшло. Звісно, у нас залишилися родичі у Донецьку, ми з ними спілкуємося по Скайпу, Вайберу та інших месенджерах. Донецьк назавжди залишиться моїм рідним містом.

Я буду його пам`ятати таким, яким він був влітку 2012 року, коли там проводився Чемпіонат Європи з футболу (Євро 2012): казкове місто, квітучі троянди, веселі люди, багато іноземців. Таким він назавжди залишиться в моєму серці. Не знаю, як склалося б моє життя, якби не почалася війна і ми залишилися з родиною у Донецьку

Але тепер я знаю, що навіть один день може вирішити подальшу долю. І саме в наших силах зробити цю долю щасливою. Не треба жити минулим, але його потрібно пам`ятати.

Донецьк 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 2015 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення діти внутрішньо переміщені особи Обстріл Маріуполя обстріли Донецька 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій