«Ми стали заручниками нової реальністі»

Софія Турченко, Запорізька спеціалізована школа-інтернат «Січовий колегіум», м. Запоріжжя, Запорізька область

У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 2 місце.

Війна. Біль. Величезні втрати. Скалічені душі. Ми всі знаємо про них із підручників історії та іноді новин. Це завжди було щось далеке, що не може статися у сучасному двадцять першому столітті. Адже люди вже мали б зрозуміти, що війна несе лише смерть і що все можна вирішити мирним шляхом. Чи думала я у вісім рочків, що війна може торкнутися і мене?

Тож мені виповнилося лише 8 років, коли все почалося. Насправді, моє дитинство було навіть більше, ніж просто ідеальне.

Зранку був звичайний день. Мама з моїм молодшим братиком забрали мене зі школи. Ми прийшли додому, я почала робити домашнє завдання. І раптом: вибухи… кидаємося до вікна і бачимо декілька військових літаків. Вони випускали іскри. Це потім ми дізналися, що то були теплові пастки.

Тоді нам здалося, що це дуже гарно, і ми ще не розуміли, куди і навіщо вони летять, і що роблять. А вже згодом з`ясувалося, що вони тримали курс на Донецький аеропорт. Але він був далеко, тому моє дитяче бачення того світу ще не злякалося.

Я безмежно вдячна своїм батькам, що вони зробили все, щоб війна мене (і мого братика) торкнулася якнайменше. У мене немає якоїсь психологічної травми, пов’язаної з цією чорною смугою у житті.

Мій брат тоді був зовсім маленьким (йому навіть року не було), тому він нічого не пам’ятає з того періоду нашого життя. А в мене є певні спогади, як ми жили в Донецьку: щасливих, звісно, більше, але не можна забувати минуле, адже без минулого ми не збудуємо майбутнього.

Ми поїхали, залишили домівку та рідних у кінці літа 2014 року. Нас прихистило м. Маріуполь, що поруч із Донецьком. Там живуть наші родичі.

Я пішла у маріупольську школу, але довго провчитися там мені не вдалося. Стався обстріл околиць міста. Я саме тоді була у школі. Снаряди не літали над головою, але вибухи від них було добряче чутно. Навчання було перервано, і нас всіх забрали батьки зі школи додому.

У жовтні 2014 ми знову переїжджаємо з Маріуполя у Запоріжжя. Це життя з нового аркуша. Все треба починати спочатку. Ми нікого не знаємо, це нове місто, нові люди, нове життя. З Маріуполем було не так, адже моя мама народилася саме там, і для неї воно не було зовсім незнайомим. А ось для мене це були 2 зовсім нових міста, нові школи, нові друзі.

Запоріжжя стало моїм другим домом. Саме з нього почалася нова сторінка мого життя, нові мрії, нові сподівання.

Всього один день! Але саме він може стати вирішальним. Він може перевернути життя з ніг на голову. Ми кардинально змінили все своє життя, почали спочатку, і в нас вийшло. Звісно, у нас залишилися родичі у Донецьку, ми з ними спілкуємося по Скайпу, Вайберу та інших месенджерах. Донецьк назавжди залишиться моїм рідним містом.

Я буду його пам`ятати таким, яким він був влітку 2012 року, коли там проводився Чемпіонат Європи з футболу (Євро 2012): казкове місто, квітучі троянди, веселі люди, багато іноземців. Таким він назавжди залишиться в моєму серці. Не знаю, як склалося б моє життя, якби не почалася війна і ми залишилися з родиною у Донецьку