24 лютого 2022 - повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Четвер. Ранок почався як зазвичай, ми спокійно збиралися до школи, ще не знаючи про те, що почалась війна.

Через декілька хвилин мамі зателефонували і сказали, що почалось. Вона просто мовчала і плакала, я не розуміла, що відбувається, думала про все погане, що могло статись, але тільки не про це.

Цілий день всі про це говорили, дивились новини, в той період мені було дуже складно, бо я не розуміла, що буде далі. Батьки говорили, що потрібно виїжджати, ми почали збирати речі, але вагались, тому що були сильні обстріли.

26 лютого 2022 року ми дізнались про те, що ми в окупації. Спитаєте що я відчувала в той момент? Я відчувала біль, страх, тривогу, пустоту і нерозуміння, як жити далі. В той момент життя втратило сенс.

Рідні намагались поводити себе так наче все добре, але в їхніх очах я бачила такий самий страх. Все-таки батьки вирішили залишитись задля нашої безпеки. Через декілька годин ми дізнались про найгірше, росіяни заблокували зв'язок та інтернет, і заборонили завозити будь-яку українську продукцію. У нас була паніка, бо ми не могли подзвонити рідним, які на території України, не знали ніяких новин і не знали, як нам бути без продуктів і засобів гігієни. Страшно жити без розуміння того, що відбувається в твоїй країні і що на тебе чекає.

Зв'язок інколи працював на даху будинку або в полі. Протягом тижня було чути сильні вибухи, але найстрашніше стало, коли російські війська зайшли на АЕС. Знаєте чому це було найстрашніше? Тому що наш населений пункт знаходиться в червоній зоні (40 км) від АЕС, і в разі підриву не варто було чекати чогось хорошого.

Згодом нашим селом почала їздити російська військова техніка і літали літаки. З часом я навіть по звуку навчилась розрізняти, що то їде (танк, БТР), чи що летить (літак, ракета).

Я пам'ятаю, що деякий час ми навіть боялись ввечері виходити на вулицю. Найстрашній момент, який залишився в пам'яті: танк повернув дуло на наш будинок, ми подумки попрощались з життям.

Остаточно росіяни зайшли в наше село 13 липня 2022, вони ходили в людей по домівках, перевіряли телефони, документи і робили обшуки.

Вони намагалися взяти нас під контроль, малювали свої триколори, чіпляли їх на вікнах і на будівлях, але наші люди просто їх знімали і малювали наш синьо-жовтий прапор.

Вони зрозуміли, що боротьба з нами виявилась безкорисливою, і просто заливали наш прапор білою фарбою. Після цього вони дуже часто були в селі. На початку окупації була запроваджена комендантська година з 20:00 до 8:00. Зранку вони облітали територію літаками, а ввечері їздили танками. Все це відбувалось протягом 7 місяців.

Хоча і було страшно, але ми не падали духом, і не збирались підкорюватись російській владі. Навіть коли вони були в селі, ми їздили на татовому авто, співали гімн України і українські пісні.

На початку вересня посилився тиск на людей, вони говорили, що якщо діти не підуть до їхньої школи, то дітей будуть депортувати на територію росії. Після цих новин батьки вирішили, що потрібно терміново виїжджати. Нам вони розповіли за декілька днів до виїзду. Мені було тяжко, бо я розуміла, що ми їдемо на невизначений термін, і те, що тата не випустять.

24 вересня 2022 - день нашого виїзду. Нам було страшно, тому що за день до виїзду розстріляли колону автівок. Зранку 24 вересня ми попрощались з бабусею і татом і поїхали, з нами виїжджали наші друзі на своєму авто, ми дуже хвилювалися, що нас не випустять. Ми приїхали до місця, де формуються колони машин, нам одразу сповістили, що в один день всіх не випустять, наша автівка була в третій колоні і через це ми хвилювалися.

О 9:00 ми поїхали на перший блокпост. Їх військовий одразу оглянув речі і запитав в чоловіка, скільки йому років. Військовий сказав, що "я також людина, я все розумію і я вас пропускаю, але точно знаю, що на наступному блокпості вас не пропустять". Ми приїхали на наступний блокпост, і там нас не пропустили. В той момент неначе вистрілили в серце, я розуміла що нам вертатись немає сенсу, бо ми вже пройшли такий шлях. Мама просто мовчала, ми вирішили виходити з автівки і проходити сіру зону пішки, або проситись до людей. Нас забрали наші друзі, які виїжджали разом з нами. Коли військовий дозволив нам пересісти в їх автівку, було велике полегшення і радість.

Але попереду ще був проїзд сірої зони. Було страшно, що нас можуть розстріляти. Там була позначена лініями дорога, а на бокових частинах – міни, тобто – один неправильний рух в сторону, і ти підриваєшся. Сіру зону ми проїхали спокійно.

Коли ми доїхали до неокупованої території України, коли ми побачили наших військових, наші українські прапори, то просто почали плакати і на душі було велике полегшення. В думках було лише одне: "Нарешті! Нарешті наші українці".

В той день ми з Запоріжжя поїхали до бабусі у Вінницьку область, там ми прожили місяць. Потім виїхали до Польщі. Через 7 місяців ми повернулись в Україну.

Було тяжко звикнути до повітряної тривоги, до того, що це літають наші літаки, а не російські. Від звуку літаків досі йдуть мурашки по тілу. Але з моменту повернення в Україну я відчувала себе вдома.

З липня 2023 року ми проживаємо в Калинівці Вінницької області. Тут є багато людей які мене підтримали і полюбили, і за це я полюбила їх.

Своїх рідних ми не бачили вже два роки і 6 місяців, спілкування по телефону дається тяжко, бо хочеться вже зустрітись і поговорити як раніше. Там вдома залишилась частинка мене і частинка мого серця.

Зараз я себе почуваю добре, але той час я ніколи не зможу забути, і ніколи не зможу пробачити росіян.