Колядюк Юлія, 11 клас, Щедрогірський ліцей Забродівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кацевич Олеся Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Здається, що це ціла вічність, розтягнута на безкінечні дні, коли час тече повільніше, ніж коли-небудь раніше. А яким було це «раніше»?

Тиша, спокій, безтурботне дитинство, школа, домівка, де всі разом усміхнені і щасливі. Так було до тих пір, допоки у нашу країну чорним птахом не увірвалася біда – війна.

Мене звати Юля. Я проживаю в селі Підгір’я, що на Волині. Я звичайна дівчинка-одинадцятикласниця, яка до 24 лютого 2022 року жила спокійно, ходила в школу, мала безліч друзів, мріяла, але в один момент усе перевернулося з ніг на голову. Той день я не забуду ніколи: страх, розпач, невідомість.

Я чомусь тішила себе тим, що все так швидко закінчиться як і розпочалося, але це зовсім не так.

Багато чоловіків  із нашого села стали на захист України, залишивши батьків, дружин, дітей. Вони пішли з вірою, що швидко повернуться з перемогою, але вже майже 1000 днів усі чекають і вірять, що скоро настане довгоочікуваний мир.

Я теж чекаю і вірю, адже я – донька героя, а мій батько – солдат, який бореться за наше майбутнє на передовій.

Війна для мене не просто слова з новин, вона щодня живе в моєму серці, як тінь, що ніколи не відступає. Мій шлях за ці тисячу днів був подібний до гірської дороги – звивистої, крутої і непередбачуваної. Інколи ця дорога здається занадто важкою, інколи вона ламає і вимагає все більше сил, яких, здається, вже немає. Але я йду далі. І мій тато також йде далі, там, де навіть земля дихає війною.

Щоранку я прокидаюся з тривогою. Тиша в домі нагадує мені про відсутність тата. Його теплі обійми тепер здаються далекою мрією.

Але війна, як непроханий гість, увірваласья в наше життя і змусила звикати до тиші й невідомості. Кожне повідомлення на телефоні – мов пекучий холод, кожен дзвінок – надія, що це батько. Його голос по телефону схожий на голос вітру, що шепоче в полі – тихий, але рідний і такий необхідний.

Школа тепер не лише місце, де я навчаюсь, але й мій прихисток від страхів. У класі я – звичайна учениця, але всередині мене палає цілий світ почуттів і тривог.

Іноді мені здається, що моє серце перетворилося на маленький палаючий факел, який не згасне, поки батько не повернеться додому.

Моя війна – це боротьба за віру. Віру в те, що ми переможемо, що мій батько повернеться живим, що світ стане таким, яким він був до війни. Тато – мій герой. Він не просто солдат, він – воїн світла, який щодня йде у темряву, щоб ми могли жити під мирним небом. Його сила передається мені через кожне слово, яке я чую у слухавці. Він каже, що я повинна бути сильною. Але іноді я дозволяю собі бути слабкою, плакати, коли ніхто не бачить.

1000 днів – це не просто цифра. Це тисячі ночей без сну, тисячі молитв, тисячі сліз і надій. Це шлях, який я долаю разом з мільйонами інших дітей, чиї батьки зараз захищають нашу країну. Я – донька воїна, і цей шлях зробив мене дорослішою, ніж я могла собі уявити.

Коли закінчиться війна, і тато повернеться додому, я обійму його так міцно, ніби хочу увібрати в себе всю його силу і мужність. І, можливо, тоді я знову зможу бути просто донькою, а не тією, що рахує дні до перемоги.

1000 днів війни… Це шлях, який я йду разом з усіма, хто вірить у мир. Шлях, на якому ми всі стали сильнішими, дорослішими і, можливо, трохи сміливішими.

Я вірю, що настане день перемоги! Мій тато повернеться до дому і здійсниться моя мрія…

Ми, українці, все обов’язково відбудуємо! Наша нація незламна, працьовита, дружня, гостинна, сильна, співуча і ніхто її не здолає, бо в нас є сила, а сила – в єдності.