«Ми спочатку не зрозуміли, що діти поранені»

Олена Гончаренко, мама, 42 роки:

Сусідський дах неодноразово нас рятував. Сусідам влучало, а до нас не долітало.

Ми приїхали на похорон, щоб допомогти матері. Я взяла на себе клопоти з документами. Поховали нашого батька – 63 роки, четвертий інсульт.

Зранку ми з 19-річною племінницею поїхали до Курахового брати довідку про смерть. Я повернулася додому, поїла й пішли трави нарвати гусям. Уже майже оберемок нарвали, збиралися додому йти, як раптом чуємо – далеко ніби салют такий трасуючий. І з кінця городу побачили, що тут щось димить. І запах такий, ніби метал по черепиці влучив.

Ми сюди побігли – і почалося! Тут літало, як салюту звук, тільки противний. Ми вибігаємо з двору, усе ніби стихло. Ми вибігаємо, із сусідкою хвилини дві-три стали переговорити. Тут знову почалося.

Ми хотіли в двір назад у хвіртку заскочити. Але тут вже Аня під парканом, 19-річна племінниця, кричить моєму синові: «Ваню, лягай!» І він біля неї впав, накрив її. Влучило по ним. А ми з бабусею біля хвіртки стояли, нам начебто нічого.

Син Іван Гончаренко, 14 років:

Свисту не було, впало, і все. Ми рвали траву гусям і козенятам. Раптом чуємо: бабах! Потім я побачив – дах у серпанку. Ми тільки-но хотіли вийти на вулицю, а тут знову почалося. Бабуся каже: «Лягайте на землю, а то зараз літатиме».

Олена Гончаренко:

Ми відразу не зрозуміли. Ми помітили, що діти отримали поранення, тільки в хаті. У будинок забігли, коли дивимося – у Томочки кров тече, у меншої, а в цих на одязі кров. Вони сказали, що ні болю, нічого не відчули, нічого не зрозуміли.

Аня, старша, обробила їм рани. Думали, вранці сходити до лікарів. А потім за хвилин 20 у моєї дитини піднялася температура. Я зателефонувала у швидку. Вони сказали: «У нас обстріл. Зараз за вами приїдуть військові, і вас до нас доставлять, ми під час обстрілу не виїжджаємо».

Зраділи, що слава Богу, всі живі. Одразу був шок, розгубленість.

Поранення були середньої тяжкості – ноги ззаду та плече. Із плеча осколок не дістали, глибоко знаходиться, поруч з артерією, можна артерію пошкодити. Кололи антибіотики. Вони два з половиною тижні лежали в лікарні.

Штаб Ріната Леонідовича Ахметова – спасибі їм велике. Я не знаю, хто наші телефони дав, я не зверталася, вони нас самі знайшли, самі нам зателефонували. Величезне материнське спасибі, слова подяки, що він нас не забуває в ці роки всі. Допомагає нам.

Реабілітація – це нам настільки важливо, що дитина від цього всього відійде. Ми стільки не заробляємо, щоб відправити кудись дитину. Майже половина доходу нашого сімейного йде за оплату квартири. Тому я дуже рада, що дитина відпочине, оздоровиться, трохи відійде від цього всього, тому що фізична травма, вона рано чи пізно заживе, а моральна може залишитися на багато років. Він переніс переляк, почуття страху.

Ми виїхали три роки тому через воєнні дії. Автобуси припинили ходити на шахту, я перейшла в інше відділення по своїй роботі. У будинку ми вікна позабивали, двері. То по даху влучать, то по кутку. Будинок для житла, м’яко кажучи, не придатний. На городі міни. У дворі ми боїмося навіть траву косити, бо в нас між кухнею й абрикосою розтяжка стояла.

Моя сім’я досі тут живе. Мама моя звикла, наша героїчна бабуся. І все одно, це — моє рідне місто, я сюди їздила, їжджу й їздитиму.