Мені 59 років, не працюю, бо здоров’я не дає.

В перший день війни я в Харкові була. Це страшно, коли онук лежить поруч і незрозуміло, що це таке. Це жахливо.

В магазинах одразу все порозмітали. Не було нічого, ціни піднялися. Перший час було дуже тяжко.

Не думали, що ми будемо воювати з нашими сусідами - оце шокувало найбільше. У кожного там рідня, знайомі, і тут - війна, ці вибухи. Все в диму. 

Люди бігли. По Харкову транспорт не ходив, люди пішки йшли з Салтівки на залізничний вокзал. Ми спочатку не могли виїхати, тож сиділи в підвалі. Коли дорога стала трішки вільна, в сторону Кременчука поїхали. 

Важко чути, що знайомі гинуть, коли телефонують знайомі і кажуть, що лежить дитина в госпіталі, вже чорніє друга рука. Це страшно, це стрес, бо вороги напали, і свої не допомагають, а він - герой. Орден в хлопця є.  

Хто знає, яким буде наше майбутнє. Думаю, що все буде добре, але з кожним днем - все важче і важче. Не знаю вже, в що вірити в майбутньому.