«Ми змогли ходити до школи, коли обстріли більш-менш припинилися»

Іра пропустила один шкільний рік через неможливість навчатися під вибухами і стріляниною. Свій рідний дім ні вона, ні її батьки не залишили, незважаючи на небезпеку. Більше року мешканці села Гранітне залишалися без води і електрики.

Я була дитиною, вчилася в п'ятому класі, навіть не розуміла і не уявляла, що війна дійде до моєї області. Мені було років 11-12 в 2014-2015 роках. Початком війни стали обстріли і перекриття доріг, поява військових в нашому селі. Коли перекрили дороги, ми не змогли їздити до рідних і близьких, які знаходяться на тому боці. Були часті обстріли.

Батьки вирішили виїхати. Всі були в паніці. Думали про те, куди можна поїхати в безпечне місце. Але залишилися вдома.

Я рік пропустила і не вчилася. Школу у нас закрили. Ми змогли ходити до школи, коли обстріли більш-менш припинилися. Тоді нас на годину могли пустити до школи, щоб вчителі пояснили нову тему і дали домашнє завдання. Після того, як ми вдома виконали домашнє завдання, батьки за можливості приносили їх до школи, щоб вчителі перевіряли. А так дитячі садки і школи взагалі не працювали.

У мене мама не працює, а тато до війни працював у кар'єрі. Коли почалися сильні обстріли, постраждав кар'єр, і тато припинив працювати. Він почав заробляти в гаражі – лагодити машини.

Я мрію, щоб закінчилася війна. Знайти хорошу роботу і непогано заробляти. Зрозуміла, що потрібно любити життя, насолоджуватися кожним моментом. Життя дається один раз, і його потрібно берегти.