«Ми приховували від трирічного онука, що йде війна»

Моє рідне місто – Єнакієве, там я народилася, росла, дорослішала, вийшла заміж, там народилися мої дочки. Там спочивають три покоління моїх предків, там моє коріння.

Із серпня 2006 року я працювала в ПрАТ «Єнакіївський коксохімпром» начальником адміністративно-господарського відділу. Дві дочки теж працювали на цьому підприємстві, старша – лаборантом хімічного аналізу ЦЗЛ, молодша – економістом планово-економічного відділу.

Усе було добре: сім’я, турбота про дітей і онука, улюблена робота, будинок, де я вирощувала троянди, любила працювати в городі, – поки не почалася війна. У Єнакієве вона прийшла 13 серпня 2014 року із безперервними обстрілами, які тривали вдень і вночі.

У перші дні обстрілів у місті гинули мирні люди, руйнувалися будинки й комунікації, припинив рух громадський транспорт, не було зв’язку, не було електрики й води, закрилися магазини, дитячі садки, люди масово залишали місто...

На заводі були відкриті притулки, де ховалися від обстрілу працівники та їх сім’ї, а також мирне населення, яке проживає поблизу заводу.

Моєму онукові тоді було три роки, ми приховували від нього, що йде війна. Опускаючись у підвал будинку або притулок, говорили, що буде ураган і сильна гроза, потрібно від них сховатися.

Так тривало до грудня 2014 року. Незважаючи на те, що завод знаходився на консервації, нам продовжували виплачувати 2/3 заробітної плати, ми відчували підтримку компанії, знали, що нас не залишили. Пізніше завод відновив роботу, обстріли ставали рідше, життя потихеньку поверталася в колишнє русло. Підприємство працювало, ми отримували зарплату.

У березні 2017 року, із введенням на підприємство зовнішньої адміністрації ситуація різко змінилася. Але і тоді компанія не залишила нас. Усім, хто був готовий до переїзду, пропонувалися вакансії на активах Групи. І я прийняла рішення про переїзд до Кривого Рогу, де була вакансія начальника управління адміністративних і соціальних питань в ТОВ «Метінвест-КРМЗ», де і працюю зараз.

Приїхавши в чуже незнайоме місто, де немає жодної близької знайомої людини, звичайно ж, непросто було починати все з нуля. Але людині все під силу, коли є мета, бажання й підтримка команди. Мої діти теж виїхали з непідконтрольною території Донбасу, влаштовують своє нове життя.

Там, у Єнакієвому, залишилися мій будинок, мої троянди і могили рідних людей...

Але я отримала можливість працювати й жити у вільній країні, без канонад вибухів і нічних перестрілок. Коли над твоєю головою зі свистом летіли снаряди, коли ти бачив, як гинуть ні в чому не винні люди, діти і люди похилого віку, у такі миті відбувається переоцінка всіх цінностей. Усе матеріальне відходить на задній план, і вже не важливо, що ти нажив і що ти маєш. Головне – щоб жили діти та близькі, щоб усі були здорові, щоб над головою було мирне небо, а під ногами рідна земля.

Низький уклін і величезне спасибі хочу сказати особисто Рінату Леонідовичу Ахметову, усій команді Метінвесту, команді Фонду Ріната Ахметова за те, що вони зробили і продовжують робити для таких, як я, для людей похилого віку й дітей, які дуже потребують підтримки та допомоги.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/