меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Сергій Бастюченко

«Багато дітей-калік залишилося після обстрілів і вибухів»

переглядів: 61

Надія на повернення до нормального життя жевріла в жителя Єнакієвого до 2017 року. Довелося дізнатися, що таке обстріли й огляди. Після виїзду на мирну територію в Сергія не минало здивування – люди навколо не знали комендантської години й інших турбот, пов’язаних із війною.

Народився я в Бєлгороді Новгородської області в 1985 році. За розподілом батьки потрапили в місто Єнакієве, це Донецька область. Власне, там аж до 2017 року ми жили із сім’єю. Я працював на Єнакієвському металургійному заводі, дружина теж там працювала. Середньостатистична сім’я, було житло – дві квартири, гараж.

Коли почалися бойові дії, ми працювали до березня 2017-го під Україною. Коли почалися бої в Слов’янську, думали, що на цьому все й закінчиться. Слов’янськ був далеко від нас, сто з чимось кілометрів. Коли все відбувалося далеко від будинку, воно не так гостро все сприймалося.

Я пам’ятаю, коли почався аеропорт 26 травня 2014. Була напруга, не вірилося, що можуть бути якісь бойові дії в Донецьку. По телевізору побачили, коли почали блокпости з’являтися, техніка заходити. Невідомість була, скажімо так. Колись зупинили на блокпості через те, що в нас була дорожня автомобільна карта в машині. Нас прийняли за якихось диверсантів. Потім батько їхав з моєю дружиною з Макіївки, а дружину спочатку прийняли за снайпера.

Із бойовими діями могло тиждень не бути питної води. Подекуди і з газом був перебій, тому що були влучання. Світла довго не було, ми навіть зв’язатися з батьками в іншому районі не могли.

Я пам’ятаю, ми прийшли до брата дружини одного вечора й залишилися на ночівлю. Десь, напевно, годині о дев’ятій вечора три чи п’ять таких вибухів потужних прогриміло, що вікна всі здригнулися. Я спочатку подумав, що підірвали міст у центрі міста. Зателефонував знайомому туди на селище: «Що там сталося»? Каже: «Я не знаю, сиджу в підвалі, тут обстріл. У людей паніка була незрозуміла. У центрі міста у квартал один снаряд залетів, і по трамвайній лінії поклали, і по вуличці одній поклали снаряди».

Багато хто, коли почався ще Слов’янськ, їхали кудись пересидіти складні часи. Ми залишилися в місті. Якось не було води, я дружині кажу: «Ходімо води наберемо, десь же повинна бути криниця». Ми ходили там, де були колишні відвали, знайшли криницю. Я кажу: «Як у блокадному Ленінграді, йолки-палки».

Я пам’ятаю вересень 2015 року. Ми з дружиною лежимо. А саме був обстріл десь поруч, будинок у нас ходором ходив. Таке неприємне відчуття, коли не знаєш, куди подітися, у яку кімнату зайти.

Ми якось лежимо ввечері, я і кажу: «Слухай, Яно, а давай машину купимо? Знаєш, що прикро? Зараз прилетить болванка, мені 29 років, а машини жодного разу не було в житті. Мало що може трапитися, хоч трохи на ній поїздити». Наступного дня пішли й купили машину, що була у вжитку.

Багато тоді було інцидентів і на блокпостах, коли почався безлад, особливо в 2014-2015 роках. Плюс люди ніби як пенсію отримують, а не можуть її отримати, бо грошей взагалі ніяких не було. Заводи й шахти працювали аж до 17-го року під українською юрисдикцією, людям зарплата сплачувалася в повному обсязі. Нам на картку надходили нарахування, ми виїжджали до Артемівська, отримували без проблем.

Коли в 2017 році, у березні заводи й шахти відібрали, ми ходили на роботу, але чергували, охороняли обладнання, гроші вже не платили. Я на той час, щоб якось утримувати сім’ю, на машині возив людей через блокпост.

А потім ми поїхали до Запоріжжя, я влаштувався працювати на «Запоріжсталь». У травні влаштувався, старшому синові школу треба було ще закінчити. Я дружині зателефонував і сказав, що в червні приїду, якраз гроші отримаю якісь за півмісяця. Приїхав на машині, забрав усіх, будинок на ключ зачинили – і все. Батько допоміг із переїздом, двома машинами сюди приїхали, у Запоріжжя.

Старшому синові 13 років, молодшому буде 5. Молодший у Донецьку народився, коли бойові дії були. Був такий момент. У нас саме канонада під вікном о шостій ранку почалася, увесь будинок аж здригався. Я більше хвилювався за дітей, за себе ніби не думав. Повинен бути хтось холоднокровним, щоб не було паніки. Техніка під вікном їздить, а ми швидко збираємося, «тривожні торбинки» беремо, валізки, усе найнеобхідніше. А старший син тоді до третього класу ходив... Спить! Ледве розбудили. Сміялися потім: «Тут гармати гуркочуть, а ти спиш».

Багато що ми бачили, звичайно. У нас Вуглегірськ поряд був, і я ходив у посадки, бачив, що там багато снарядів, що не розірвалися, і всього. Дуже шкода дітей було, адже багато дітей-калік залишилося після обстрілів і вибухів. Не можу передати почуття, які я досі відчуваю, мене всього вивертає, я весь тремчу. Щось хочеться зробити, але нічого не можеш.

Я пам’ятаю, коли ми потрапили на машині під мінометний обстріл. Думав, усе, кришка буде точно. Дуже притиснуло. Просто, якби я був один, то, може, і нічого, але я був із дружиною. Я за неї хвилювався, а за себе ніколи не хвилювався, я живучий.

Коли ми переїхали до Запоріжжя, спочатку було незвично ходити вночі й розуміти, що можна всюди ходити, гуляти, немає комендантської години. Приємно було дивитися, що люди ходять – ні турбот, ні клопотів.

Єнакієве 2014 2015 2017 Текст Історії мирних жінки чоловіки молодь 2014 2015 2017 переїзд обстріли втрата роботи безпека та життєзабезпечення вода
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій