«Багато дітей-калік залишилося після обстрілів і вибухів»

Народився я в Бєлгороді Новгородської області в 1985 році. За розподілом батьки потрапили в місто Єнакієве, це Донецька область. Власне, там аж до 2017 року ми жили із сім’єю. Я працював на Єнакієвському металургійному заводі, дружина теж там працювала. Середньостатистична сім’я, було житло – дві квартири, гараж.

Коли почалися бойові дії, ми працювали до березня 2017-го під Україною. Коли почалися бої в Слов’янську, думали, що на цьому все й закінчиться. Слов’янськ був далеко від нас, сто з чимось кілометрів. Коли все відбувалося далеко від будинку, воно не так гостро все сприймалося.

Я пам’ятаю, коли почався аеропорт 26 травня 2014. Була напруга, не вірилося, що можуть бути якісь бойові дії в Донецьку. По телевізору побачили, коли почали блокпости з’являтися, техніка заходити. Невідомість була, скажімо так. Колись зупинили на блокпості через те, що в нас була дорожня автомобільна карта в машині. Нас прийняли за якихось диверсантів. Потім батько їхав з моєю дружиною з Макіївки, а дружину спочатку прийняли за снайпера.

Я пам’ятаю, ми прийшли до брата дружини одного вечора й залишилися на ночівлю. Десь, напевно, годині о дев’ятій вечора три чи п’ять таких вибухів потужних прогриміло, що вікна всі здригнулися. Я спочатку подумав, що підірвали міст у центрі міста. Зателефонував знайомому туди на селище: «Що там сталося»? Каже: «Я не знаю, сиджу в підвалі, тут обстріл. У людей паніка була незрозуміла. У центрі міста у квартал один снаряд залетів, і по трамвайній лінії поклали, і по вуличці одній поклали снаряди».

Багато хто, коли почався ще Слов’янськ, їхали кудись пересидіти складні часи. Ми залишилися в місті. Якось не було води, я дружині кажу: «Ходімо води наберемо, десь же повинна бути криниця». Ми ходили там, де були колишні відвали, знайшли криницю. Я кажу: «Як у блокадному Ленінграді, йолки-палки».

Я пам’ятаю вересень 2015 року. Ми з дружиною лежимо. А саме був обстріл десь поруч, будинок у нас ходором ходив. Таке неприємне відчуття, коли не знаєш, куди подітися, у яку кімнату зайти.

Багато тоді було інцидентів і на блокпостах, коли почався безлад, особливо в 2014-2015 роках. Плюс люди ніби як пенсію отримують, а не можуть її отримати, бо грошей взагалі ніяких не було. Заводи й шахти працювали аж до 17-го року під українською юрисдикцією, людям зарплата сплачувалася в повному обсязі. Нам на картку надходили нарахування, ми виїжджали до Артемівська, отримували без проблем.

Коли в 2017 році, у березні заводи й шахти відібрали, ми ходили на роботу, але чергували, охороняли обладнання, гроші вже не платили. Я на той час, щоб якось утримувати сім’ю, на машині возив людей через блокпост.

А потім ми поїхали до Запоріжжя, я влаштувався працювати на «Запоріжсталь». У травні влаштувався, старшому синові школу треба було ще закінчити. Я дружині зателефонував і сказав, що в червні приїду, якраз гроші отримаю якісь за півмісяця. Приїхав на машині, забрав усіх, будинок на ключ зачинили – і все. Батько допоміг із переїздом, двома машинами сюди приїхали, у Запоріжжя.

Старшому синові 13 років, молодшому буде 5. Молодший у Донецьку народився, коли бойові дії були. Був такий момент. У нас саме канонада під вікном о шостій ранку почалася, увесь будинок аж здригався. Я більше хвилювався за дітей, за себе ніби не думав. Повинен бути хтось холоднокровним, щоб не було паніки. Техніка під вікном їздить, а ми швидко збираємося, «тривожні торбинки» беремо, валізки, усе найнеобхідніше. А старший син тоді до третього класу ходив... Спить! Ледве розбудили. Сміялися потім: «Тут гармати гуркочуть, а ти спиш».

Багато що ми бачили, звичайно. У нас Вуглегірськ поряд був, і я ходив у посадки, бачив, що там багато снарядів, що не розірвалися, і всього. Дуже шкода дітей було, адже багато дітей-калік залишилося після обстрілів і вибухів. Не можу передати почуття, які я досі відчуваю, мене всього вивертає, я весь тремчу. Щось хочеться зробити, але нічого не можеш.

Коли ми переїхали до Запоріжжя, спочатку було незвично ходити вночі й розуміти, що можна всюди ходити, гуляти, немає комендантської години. Приємно було дивитися, що люди ходять – ні турбот, ні клопотів.