Лазарь Анелія, 14 років, 9 клас, Забрідська гімназія-філія Великоберезнянського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчителька укр. мови та літератури Лазарь Ольга Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна... Як багато смутку, горя й сліз ховається за цим словом. Допоки не проживеш, до тих пір не усвідомиш усього жаху, який криється за звичайними п'ятьома літерами української абетки.

24 лютого 2022 року - страшна дата, день темряви і мороку, страху й невимовного болю. Пам'ятаю, як вранці мама розбудила нас й наказала тепло вдягатися. Вона, міцно обійнявши й притуливши мене до себе, тремтячим голосом озвучила страшну звістку й поспіхом вийшла з кімнати, щоб я не бачили її очей повних сліз. Зі слів: “Все, розпочалося!” в моєму житті стартувала нова ера - доба невизначеності, нестабільності, непередбачуваності.

Я помічала, як впродовж дня, тижня, місяця мамин вигляд змінювався. Скільки переживань і тривоги довелося їй пропустити через себе. Дивуюся, як тендітній жінці вдавалося втримувати рівновагу, приймати виважені рішення, не піддаючись емоціям. Але все зводилось до єдиного правильного висновку: потрібно навчитися жити по-новому.

Збираючи тривожний наплічник, я, мов пацьорки, одна за одною перебила в думках пункти інструкції щодо безпечної поведінки під час бойових дій. Бувало, ще до війни, ми в сімейному колі обговорювали план дій на період військового вторгнення росії, але вірити в такий розвиток подій нікому з нас так не хотілося. Навіть зараз, я не вірила, бо не очікувала на початок кривавої війни. Яка тут, в центрі Європи, на очах усього цивілізованого світу, усієї європейської спільноти, проросла тисячами смертей мирних українців.

В той день навчання в гімназії відмінили. Ми поспіхом зібравшись, поїхали до центру, щоб закупити все необхідне: харчі, засоби гігієни, товари першого вжитку, заправити автомобіль. Повсюди було людно. Довгі черги біля банкоматів, на касах у супермаркетах, на АЗС. Хвилини очікування в чергах здавалися довшими за години. Від побаченого в центрі нітрохи не ставало легше або спокійніше на душі. Хотілося повернутися назад, у минуле, в безтурботне дитинство. Але це, як виявилось, не можливо.

Далі все закрутилося... Перша повітряна тривога, перебування годинами в підвальному приміщенні й новини, новини, новини... Я слідкувала за всім: переглядала дописи на сторінках соціальних мереж, читала інформацію в інтернеті, прослуховувала по декілька разів на день виступи відомих політичних діячів. Знаю, мною керувало єдине бажання - почути заповітну репліку “Війна завершилась!” Мої нігті в перші тижні нападу стали на половину коротшими. Їх я смакувала на сніданок, обід, вечерю. Й досі не можу позбутися цієї шкідливої звички й відростити гарний манікюр до попередніх його розмірів. Якби не один випадок, я догризла б свої нігті до самої крові.

На диво в мене виробилась чудернацька звичка, якої не було до війни: щодня сідати на підвіконня і спостерігати за потоком автомобілів, які прямували до кордону зі Словаччиною. Усі втікали з України, рятуючись від смерті, вивозили дітей, літніх людей, домашніх улюбленців. Кількакілометрова черга - караван наляканих українських втікачів, тяглася через село. Щохвилини нові й нові автівки прибували і черга росла як гідра. Усе це навіювало сум і жах, дихало занепадом і забуттям. Тоді лютий здавався мені ще сірішим, ніж був. Навіть початок березня нітрохи не змінив палітри кольорів. “Мабуть сірий, темний, бурий, чорний стали кольорами 2022 року за версією Інституту Pantone” — думала я. А ми, наперекір усьому, продовжували залишатися вдома. Не тому, що не було куди чи до кого поїхати, а через те, що не хотілося покидати рідні місця.

Сидіти склавши руки вже бракувало сил і ми вирішили зайнятися ділом. Мама приготувала канапки, напекла пиріжків з повидлом, набрала окропу, чаю та розчинної кави, цукру та вершків, закупила одноразовий посуд. Зранку всією сім'єю ми вирушили до кордону. Цілий день зі сльозами на очах, я роздавала замерзлим дітям канапки, готувала чай для їхніх мам, підносила людям похилого віку склянку кави та пиріжок, бажаючи хоч би як допомогти їм. А ввечері, засинаючи, була горда з того, що зуміла знайти себе.

Минав тиждень за тижнем. Я передала деяку частину своїх заощаджень на потреби 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, інші гроші - для ВПО. Згодом усім класом ми плели маскувальні сітки, робили збори коштів на бронежилети для ЗСУ, малювали та писали листівки на фронт, бо хотіли бути корисними, внести свою лепту в довгоочікувану Перемогу. Ми щиро полюбили те, що робили й робимо для України й готові далі тримати надійний тил. Я переконана, що “Все буде Україна!” І ми, стоячи пліч-о-пліч, неодмінно досягнемо довгожданого МИРУ.

Отже, зараз, у свої чотирнадцять, я по-іншому дивлюся на світ, помічаю те, чого ніколи не помічала, ціную те, чого до тепер не цінувала. Неважливим, мізерним, пустим стало для мене все земне: гроші, заощадження, статус. Я навчилася бачити в кожній людині - дорогоцінність, найбільшу коштовність. Мені відома вартість миру і яку ціну потрібно заплатити за щасливе майбутнє, як важливо триматися разом в радості й горі, вболівати за спільну благородну справу. Зараз я щиро вдячна Богу за те, що маю таку родину, таких батьків, які виявили твердість, стійкість, виваженість, рівновагу та справжню мудрість і стали для мене добрим прикладом, опорою в житті. По-дитячому радію з того, що серед жахів війни я знайшла свій шлях, вибрала свою долю і “що зі мною не станеться, - у мене жодних претензій нема до Долі - моєї обраниці” (Ліна Костенко).