Катерина працювала в лікарні і не вірила своїм очам – які жахіття творили з людьми окупанти. Ще її вразили голодні діти, яких вивезли з Маріуполя

Перший день війни мені запам’ятався дуже сірим і страшним. Я була на роботі в лікарні. Нам дали команду швидко готувати бомбосховище. Я новини не дивилась і не могла зрозуміти, що відбувається, чому і навіщо. Коли почула незрозумілі звуки, дуже страшно було, бо двоє дітей було вдома з моєю мамою. Поки ми бігали воду носили, в мене була думка додому бігти і щось робити, щоб своїх заховати. Вже було зрозуміло, що щось недобре. Відчуття – холодно і страшно.

Медикаментів не вистачало, вони швидко закінчились. З їжею було все добре - нас врятувало, що ми запасливі. Люди ділились хлібом. Голодувати нам не довелось.

Коли люди виїжджали з Маріуполя, ми їх приймали у себе. Дитині даєш хліб, а вона плаче. Я зрозуміла, що було дуже страшно у них там.

Я ніколи не могла подумати, що людина буде дивитись на хліб і плакати від того, що вона його бачить і може взяти в руки.

Я більше року прожила в окупації, не так давно виїхати змогла. Моя старша донька працювала в Маріуполі в патрульній поліції. На початок війни вона проходила практику, була повноцінним співробітником. Батько моїх дітей служив ще з 2014 року, захищав Україну, тому до нас було питань багато. Знайшлись «добрі люди», які показували, що ми за Україну, тому мені важко було виїхати.

Я більше року прожила в окупації, поки зібрала гроші. Це все непросто було. Евакуація була тільки від Росії – їхати в Ростов і Донецьк. Мені туди не потрібно було, а іншої можливості окупанти не надавали. У кого був паспорт, ті змогли виїхати, але не всі. Коли я виїжджала, то ми знаходили людину, яка нас вивозила. За один момент ми все зібрали і виїхали. Я нікому не казала, що ми будемо виїжджати.

Я працювала в лікарні й побачила таке жахіття – що можна робити з людьми. І за що? Це був страшний сон, від якого хочеться прокинутись. До цих пір таке відчуття. Це залишиться назавжди з нами.

Війна нас усіх трішки зробила інакшими або показала, якими ми є насправді. Були люди, котрі стали людьми ще більше, а деякі - навпаки.

Майбутнє хочу бачити мирним. Якби від мого бажання щось залежало, то вже сьогодні б війна закінчилась, і кожен би пішов до себе додому порядки наводити. Я народилась і жила в Україні, мені все подобалось. Я до цих пір хочу додому, але не до того дому, де таке відбувається.