На початку війни наша родина жила в Сєвєродонецьку. У нас із чоловіком дві донечки, десяти і чотирнадцяти років. Старша – прийомна, вона втратила батьків у 2014 році.

Як тільки наше місто почали обстрілювати, ми були змушені виїхати, бо діти дуже боялись. Ми вирішили не ризикувати їх життям. Тікали прямо з підвалу при першій нагоді, жодної речи з дому не взяли, бо під обстрілами було небезпечно.

Зараз ми тимчасово живемо в Чернівцях. Діти все ще лякаються гучних звуків, ми їх постійно заспокоюємо. А у самих думки невеселі, бо ми лишились зовсім без нічого: ні житла, ні речей, ні роботи.