Михальчук Софія, 10 клас, ліцей №183 «Фортуна»

Вчитель, що надихнув на написання — Степанова Олена Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Уявіть собі бурхливу річку, яка зносить усе на своєму шляху. А тепер уявіть, що наша Україна, як маленький човник, вже 1000 днів бореться з цією річкою, з навалою ворога, який хоче захопити нашу землю. Як і мільйони українських дітей, я зіткнулась з жахами війни, але вона також пробудила в мені непохитний дух і тверду віру в майбутнє нашої нації.

24 лютого 2022 року моя країна опинилася на порозі повномасштабної війни. Хаос, тривога та невизначеність панували навколо. 

У той день мій світ розлетівся на шматки разом із вибухами, що пролунали на околицях Києва, мого рідного міста.

Тоді ми зрозуміли: почалася війна. З рідними прийняли рішення залишити наші домівки та шукати порятунку в безпечнішому місці. Я пам'ятаю страх і невизначеність тих днів, коли ми стояли годинами в заторах, не знаючи, що на нас чекає попереду. 

Мої очі зіткнулися з грізним виглядом військової техніки, яка несла руйнування та смерть. Будинки, зруйновані ракетами, лежали в руїнах. Уламки скла та металу були розкидані по вулицях, нагадуючи про недавній вибух. А ще гірше було чути про невинні життя, які забрала ця безглузда агресія. 

Наш шлях привів до містечка Сквира, де проживала моя родина. Разом, у колі рідних, було не так страшно, але серце все одно боліло за тих, хто лишився під обстрілами. Новини з фронту були невтішними, і я зрозуміла, що не можу просто сидіти склавши руки. Мені потрібне було заняття, яке допоможе відволіктися від страшних подій, що відбувалися навколо, і відчути, що я роблю свій внесок у боротьбу за свободу України.

Спершу разом із мамою та тіткою ми в'язали носки, рукавиці та інші теплі речі для наших захисників. Мій тато і дядько долучились до місцевої тероборони. З часом ми розширили нашу діяльність, відкривши центр для біженців, де стали волонтерами.

Я допомагала розвантажувати гуманітарну допомогу, спілкуватися з людьми, які втратили все, і надавати їм емоційну підтримку.

Ми забезпечували біженців одягом, продуктами та засобами гігієни. Було боляче слухати історії людей, які під ворожим вогнем вибиралися з-під самого пекла – окупації. Маючи хист до малювання, я писала картини, які моя тітка розігрувала на аукціонах за тисячі гривень. Зібрані кошти передавалися на потреби Збройних Сил України. Разом з тіткою ми дотепер продовжуємо влаштовувати благодійні ярмарки.

Організовуючи ці ярмарки, ми збираємо кошти на медикаменти, спорядження та гуманітарну допомогу для тих, хто цього потребує. Ми продаємо вироби ручної роботи, солодощі та інші товари, а також проводимо розіграші та лотереї. Кожен проданий виріб, кожна пожертва – це вияв нашої любові до України та віри в її Перемогу.

Війна навчила мене цінувати кожну мить. Я усвідомила ціну миру та важливість єдності.

Наша країна сяяла навіть без світла.

Сяяла, завдяки серцям та надії на світле майбутнє мільйонів українців. Ці 1000 днів війни назавжди закарбувались у наших серцях і змінили хід історії України. Ми більше не ті, ким були до війни, але ми стали сильнішими, згуртованішими й більш рішучими, ніж будь-коли. Ми продовжуватимемо боротися, поки не визволимо нашу землю від окупантів і не відбудуємо нашу країну. Це розповідь про незламність українського духу. Це розповідь про мужність, стійкість і непохитну віру в нашу Перемогу.