Я живу одна з дев’ятирічною дитиною. Наш будинок знаходиться біля аеродрому у Чугуєві. 24 лютого племінниця, яка живе у Харкові, мені зателефонувала і сказала, щоб ми звідти виїжджали, тому що розпочалася війна. Ми зібралися і пішли до подруги у приватний сектор. Щойно ми прийшли, наш аеродром висадили в повітря. Якби ми залишилися вдома, невідомо, що б з нами сталося.

Одного разу ми стояли з подругою на подвір'ї і бачили, як летять ракети і винищувачі. Це було дуже страшно. В такий момент я кричала: «Діти, бігом у підвал!» При цьому я не знала, чи встигнуть усі добігти до укриття.

Для мене не страшна артилерія, тому що ми жили у військовому містечку. А от літаки-винищувачі – це дуже страшно.

Медикаментів ніде не було, їх неможливо було купити. З продуктами конкретно у мене проблем не було, а от у місті багатьом людям нічого було їсти.

Наші з подругою чоловіки – військові. Вони відчули, що нас потрібно вивозити, тому що на околицях міста і навіть у нашому районі розпочалися дуже жорсткі бої.

Ми злякалися за своїх дітей, ночували у підвалах. Думали, що це швидко закінчиться, адже не хотіли виїжджати. Водночас для нас було важливо, щоб вони не бачили жахів війни.

Моя мама залишилася у Чугуєві, ми з сестрою і дітьми виїхали. Коли ми приїхали у Дніпропетровську область, мій син сказав: «Нічого собі, скільки народу!» Тому що ми нікуди не виходили, перебували весь час у приватному будинку. Ми робили все можливе, щоб захистити дітей від потрясінь.

Наша квартира не постраждала. Сподіваюсь, вона нас дочекається. Ми зараз на заході України. Я працюю, дитина навчається. Я дружина військового, тому мені довелося взяти себе в руки, бо у мене є діти заради яких варто жити.

Хочеться, щоб війна закінчилася уже сьогодні, але зрозуміло, що цього не станеться. Майбутнє я бачу найкращим, тому що у нас росте чудове покоління.