«Ми ховалися в підвалі, поки туди не прилетіло»

У мене було хороше життя. До війни я закінчила інститут, була престижна робота. Але коли прийшла війна, втратила роботу і зараз влаштувалася за мінімальну зарплату.

До того ж, стреси, зриви, підвищений тиск і всі нервові, як собаки, якщо описувати простими словами. Це перше.

Друге – моя дитина в чотирнадцятому році вступила до інституту в Донецьку, теж у торговий, як і я. Вона закінчила три курси й залишила, тому що змушена була виїхати в Польщу на роботу, тут життя й роботи немає. Звісно, освіту довелося припинити.

Чоловік працює на шахті у Вугледарі. Сім’я жила окремо. Ми з донькою перебували тут під обстрілами, тому що не було грошей знімати житло. Я була без роботи. Чоловікові платили нестабільно.

Слава Богу, поранення ні в кого не було, але розриви снарядів бачила. Ми ховалися в підвалі, поки туди не прилетіло. Думали, що там безпечніше, а виявилося, що ні.

... Я вдома була. У нас ночував друг сина з батьком, тому що вони живуть ближче до блокпосту, на виїзді на Петрівку. Вони прийшли до нас, тому що там було гучно – прильоти в той блокпост. Звісно, тоді ніхто не спав. Заводська [вулиця] палала, у мене багато родичів там живе.

Ми просто не розуміли, що робиться.

Коли в родині постало питання виїжджати чи ні, я не змогла нікуди виїхати. Тато був похилого віку, він не міг нікуди виїхати.