Життя моє до війни було дуже гарним. Я мешканка Маріуполя. Народилася і виросла в цьому місті. Це моє улюблене і рідне місто. Я навчалась у 23-й школі Приморського району. Потім навчалася у Красноярському педагогічному університеті, після якого повернулася в Україну додому. Я завжди хотіла жити у своєму місті. У нас воно чудове, його географічне розташування біля моря, клімат і люди прекрасні. 

24 лютого мене розбудила дочка і сказала: "Мамо, почалася війна". Я викладала у школі біологію, географію і основи здоров'я. Наш директор нам зателефонував, сказав, що ми будемо займатися онлайн і що потрібні волонтери, тому що до нас мають евакуювати людей. Ми з донькою пішли до школи, там приймали евакуйованих, забезпечували їм гаряче харчування. Їх мали вивезти у Запоріжжя. Нас заспокоїли, що наші ЗСУ зупинили вже 12 танків окупантів. У нас була впевненість, що це скоро закінчиться. Ми не уявляли тоді, що буде така жорстока війна. Не були до цього готові. 

Ми пережили 2014 рік, коли зупинили ворога, і вважали, що буде так, як тоді. Не збиралися нікуди виїжджати. А потім почалися жахливі речі: не стало світла, водопостачання, нічого не працювало. Було дуже-дуже холодно. Ми залишилися без зв'язку і ми не знали: країна тримається, чи ні. 6 березня приїхали наші військові - хлопчики "азовці". Їх часто запрошували до школи проводити зустрічі з дітьми. Ми почали з ними спілкуватися, розпитувати про наші міста - Київ, Харків. Вони нам розповіли, що Україна тримається. І для нас це була радість неймовірна. Ми більше нічого не бажали - тільки щоб була Україна. 

На нашому проспекті Будівельників висіли українські прапори - вони нас підтримували. Коли Маріуполь уже був розірваний на шматки, уже багато мікрорайонів були під контролем русні, у нас ще були прапори на нашій вулиці. Ми прокидалися, дивилися: є прапори - значить, усе добре. 

Ми почали розрізняти, де наші стріляють, а де вороги. І у нас була велика надія, коли стріляли наші. Вони були як воїни світла. У нас не було можливості сховатися у підвал. Наші будинки не мали підвалів, там фундаменту майже не було. І ми ховалися в коридори між двома стінами. Обстріли були дуже-дуже щільні. Не було ні дня, ні ночі без обстрілів. Стріляли міномети, "Гради". Спочатку була вода, а потім вона закінчилася. Треба було ходити до джерела. Люди гинули під час того, як ішли по воду. 

Потім закінчилися їжа. Ми пішли у гіпермаркет, сказали, що там є їжа. Коли ми туди йшли, було пекло: скрізь були люди, які загинули. Одна жінка із сумкою йшла, хтось - з пакетом. Загиблих людей були десятки. Палали будинки. Вони раніше були дуже гарні. Це був район залізничників, він був красивим і зручним. Жодного цілого будинку не було. Ми ніби в страхіття якесь потрапили. Потім ми потрапили під снайпера. Ми лягли на землю. Далі зайшли за будівлю і вийшли із зони обстрілу. І пішли до цього гіпермаркету, бо був уже справжній голод. Там була велика-велика черга. Номер нам писали на руках. У мене сталося дежавю: я пригадала концтабір і людей за колючим дротом. Коли магазин відкрили, рашисти почали стріляти в повітря, і ми не змогли нічого принести: повернулися ні з чим. Люди були деморалізовані, гроші вже не мали жодного значення. 

Коли я повертаюсь до цих жахливих спогадів, то не розумію, як я змогла це все витримати. Я трималася, бо у мене була відповідальність за дітей і за хвору матір. Доводилося носити дрова, розпалювати багаття. Вода була дуже поганої якості - ми хворіли, але нічого не могли вдіяти. Ці жахіття продовжувалися до травня. 

Ми чули дуже гучні вибухи з району Азовсталі. Ми розуміли, що там люди, діти, наші захисники. На них кидали дуже потужні бомби, вибухова хвиля розходилася дуже далеко. 

Ми не мали можливості виїхати, тому були в окупації тривалий час, аж поки не знайшли можливості нас вивезти. Спочатку виїхали наші доньки. Шлях був один - через російську федерацію. Дівчата так і виїхали, потім добралися до Франції і за допомогою друзів допомогли виїхати і нам. 

Ми прибули спочатку до Запоріжжя. Це вже було влітку. А потім виїхали до Івано-Франківська. Коли ми опинилися у Запоріжжі, побачили хлопчиків наших військових. Це було таке щастя - неймовірно! Поки ми були в окупації, я там навіть дихати не мала чим. Ми були в таких нелюдських умовах, що найголовніше було вижити. Ми це зробили. 

Окупанти відібрали у мене все: улюблену роботу, дім, життя моє і спокійний сон. Коли я засинала, я кожну ніч воювала, ходила в атаку. Я не відчувала себе в безпеці. Нелюдські умови, в яких ми перебували... Ми пройшли крізь пекло. 

Коли ми вже виїхали до Івано-Франківська, його краса, його добрі люди дали відчуття, що ми вдома. Найголовніше, що Україна жива, українці неймовірні, вони допомагають один одному. Я впевнена, що дуже скоро ми повернемося в наш Маріуполь. Усі наші території будуть деокуповані, і Перемога буде тільки за нами. Інакше не може бути. Наші збройні сили дають нам змогу все пережити.