Я з чудового міста Маріуполя, яке, на жаль, зараз зруйноване. Приїхали ми спочатку у Дніпро, з травня ми винаймаємо житло у Кривому Розі. До війни було гарне життя: ходили на роботу, жили мирним життям, спілкувалися з рідними. Після 24 лютого все змінилося: житло наше згоріло. Повертатися буде нікуди. Віримо в нашу Перемогу, в наші ЗСУ. Щодня мріємо повернутися у рідне місто. У всіх маріупольців мрія одна на всіх - повернутися додому. 

У Маріуполі найтяжчим було те, що не було жодної інформації. Зв'язок був повністю відсутнім, можна сказати, що був інформаційний голод. 16 березня були колони, які самі мешканці формували і виїжджали, але, коли ми дізналися про це, було вже пізно. 

Виїжджали ми 26 березня своєю машиною. Ми жили в підвалі - 40 осіб. До нас зайшли хлопці із ЗСУ і сказали, що потрібно втікати, бо завтра у нашому будинку буде вогнева позиція. Ми зібрали валізи, пішли містом пішки до нашого гаража. Несли на собі свої пожитки і дивилися, що сталось із нашим містом. Центр був зруйнований. Нам дуже пощастило, що машина залишилася ціла. Ми сіли і поїхали. Забрали свекруху, сестру чоловіка, і вп'ятьох на машині виїжджали. 

Коли виїжджали, побачили масштаби руйнування міста. Бачили і Приморський район, і мікрорайон Черемушки, який був повністю зруйнований, а зараз знесений взагалі. Це дуже шокувало. Дуже багато було понівечених і спалених машин.

Мешканців на вулицях практично не було: люди або ховалися, або виходили з речами з під'їздів. Це приголомшило, бо красиве рідне місто буквально за місяць було зруйноване. 

Приємно було те, що війна нас усіх згуртувала. З сусідами раніше тільки віталися, а тоді всі спустилися до підвалу і один одному допомагали. Чоловіки носили воду і дрова, жінки готували, ділилися залишками харчів один з одним. Це вразило. 

Харчі залишалися, тому що українські жінки, певно, всі запасливі: були крупи, консервація, а от воду ми спускали з батарей, а потім шукали вже по криницях, постійно були великі черги, розтоплювали сніг. Всі магазини були розграбовані. Було холодно, голодно, але це не так страшно було. Страшно було, коли бомбили, коли стріляли. 

Коли тебе прийшли і "асвабаділі" в один момент від дому, від рідних, від роботи, від усього, що ти в житті нажив, як можна до цього ставилися. Ми нічого гарного рашистам не бажаємо. 

Я зараз роботи не маю. Працювала у Маріупольській міськраді, тут є свої спеціалісти. Чоловік і син працюють. Нам держава допомагає і велика подяка місту. У Кривому Розі була велика кількість волонтерських штабів, церковні організації, які дуже підтримували. Велика подяка Фонду Рінату Ахметова, який нам допомагав. Людям дають продуктові набори, постіль. Зворушує допомога простих мешканців Кривого Рогу, які приносили речі першої необхідності.

Війна закінчиться тільки нашою Перемогою. Ми повернемося до рідних домівок, тому що додому дуже хочеться. Сподіваємося на наших хлопців і дівчат, на Бога. Все буде добре.