Камілла з чоловіком і донькою виїхала з Херсона вже після деокупації міста. Останнім поштовхом до від’їзду став сильний обстріл сусідньої вулиці: залишатися й надалі вдома стало дуже небезпечно.

24 лютого я збиралася вести доньку в дитячий садок, але мені зателефонували й сказали, щоб збирала речі та їхала у безпечне місце. Однак я залишилася вдома чекати чоловіка з відрядження. Коли почали літати літаки, я думала, що невдовзі все скінчиться - що це просто навчання. Ми жили неподалік від Антонівського мосту. Моя мама дуже хвилювалася і просила, щоб ми з донькою виїжджали, тому що дуже боялася за нас.

Коли дочекалися чоловіка з відрядження, почали закривати вікна, щоб вони не повилітали при обстрілі. Наступного дня переночували вдома, а на третій день попросилися до сусідів у підвал. Коли стихали вибухи, ми йшли додому. На четверту добу ми з чоловіком і дитиною ночували у своєму холодному, зовсім не облаштованому підвалі. Ми дуже замерзли тієї ночі. Світла не було, зв'язку теж.

Страшно було, коли окупанти ходили по домівках. Ми боялись виходити, та і не вийти не могли, бо вони вибивали двері. Референдуму боялись, бо приходили з автоматом, змушували людей голосувати за них.

Ми просиділи всю окупацію в рідному Херсоні, після деокупації ще пожили тижнів зо два. Потім почались дуже сильні обстріли. Бійці ЗСУ порадили виїжджати. Ми ще два дні побули, а після обстрілу сусідньої вулиці, внаслідок якого перебило газову трубу, а ще були поранені й загиблі, ми вирішили виїхати. У нас на той момент не було ні світла, ні води, ні газу.

Вже тиждень, як приїхали в Чорноморськ Одеської області. Тут зовсім по-іншому: люди гуляють з дітьми - живуть, як ми до війни жили.