Борис Валентинович з родиною вимушений був йти пішки декілька десятків кілометрів, щоб вибратися з Маріуполя, який щоденно бомбили. 

Моя сім’я проживала в Маріуполі. Коли почалася війна, я був з дружиною, донькою, онуком. Ми просиділи в бомбосховищі більше місяця.

Були такі випадки, коли не було що їсти, не було води та світла. В березні було дуже холодно, а теплопостачання не було.

Щоб дістатися до Мангуша нам довелося йти пішки 20 кілометрів. Це було дуже важко, бо мені 70 років.

Ми нічого з собою не брали, тільки документи. Приїхали до доньки, в Тернопільську область. Тут нам дуже важко, хочеться додому. Ми по-своєму переживаємо те, що відбувається, діти – по-своєму. 

Чим швидше закінчиться війна, тим буде краще всім. Але невідомо, що буде далі. Віримо, що наша перемога настане якнайшвидше.