В першу чергу нам довелось покинути рідне містечко та рідну домівку. Уся інфраструктура була розбита - не працювали магазини, лікарні, заклади освіти, нічого. Щоденні обстріли та військова техніка, якої було нелічена кількість, дуже лякали нас. І все ж було прийняте рішення виїжджати.

Ми з чоловіком зранку зібрались їхати на працю, дітей готували до садочка та школи, але пролунав дзвінок від вчителя - ніхто в школу не йде, почалася війна. Діти з бабусею залишились вдома, а ми в шоковому стані поїхали на працю. Невдовзі всіх відпустили по домівках, і тут почався хаос. Ми збирали речі, готували тривожний чемоданчик.

Дітям повідомили в перший день, 24.02.2022, але їм було дуже складно уявити, що це таке. Меншому хлопчику було 3 роки, а дівчинці 11 років. Хоча ми, дорослі, в той час навіть не могли уявити, що все буде настільки плачевно.

Найстрашнішим днем стало 03.03.2022, коли кляті орки зайшли в наше містечко і трощили все довкола. Нам довелось відразу покинути наш будинок і переїхати до бабусі, у більш безпечне місце. З перших днів у місті вимкнули світло, і більше ніж 3 тижні ми жили при свічках. Не було ні води, ні світла, ні тепла. Воду для купання брали дощову, бо питну залишали для приготування їжі. Добре, що в будинку бабусі була звичайна плитка, тому ми вже не мерзли.

Було дуже страшно, коли від вибухів здригався будинок. Дуже страшно було залишитись без їжі. Найголовнішою психологічною проблемою для всіх стало покинути свій рідний дім, де залишились найрідніші бабусі наших дітей, яких так не вистачає, улюблені іграшки та речі.

Під час окупації відчувалась нестача води, їжі та ліків. А при виїзді з окупованої території все вже було у вільному доступі.