«Ми притиснулися до паркану та стояли, а над нами летіли снаряди»

Я когда-то говорила: «Вот где-то там землетрясения, где-то какие-то катаклизмы. У нас лесостепь, всё спокойно». А тут такое внезапно началось! Тяжело, морально тяжело.

Годині об 11 ночі почався обстріл у Щасті. Я підійшла до вікна й бачила, як летіли кулі, і в районі автостанції вибухало. Видно, влучили в щитову – іскрилося. Зруйнувався там будинок. Ось це перший день війни, перші обстріли.

Ну, а потім почалося. Бої в районі поста ДАІ і по дорозі на Луганськ. Боялися по місту пересуватися. У будь-який момент могли почати стріляти. Якось ми пішли до бабусі з Машею, з онукою. Це недалеко, квартал звідси. А назад поверталися – почався обстріл. Ми притиснулися до паркану та стояли, а над нами летіли снаряди. Просто видно було: розпечені, червоні снаряди летять над нами. Перестояли під парканом – і бігом додому.

Найважче випробування було в перші місяці, коли не було грошей, не платили пенсію. Картоплю, цибулю давали в магазинах – те, що там залишалося. Я частинами розплачувалася за поховання дочки. Вони жили в Щасті.

Помирає в 2011 році Андрій, батько. У нього астма, він на приладах був спеціальних. Потім у 2014 році дочка потрапляє в лікарню Луганську швидкою допомогою. Почали робити крапельниці. У суботу поклали, а в неділю мені телефонують, що вона померла, відірвався тромб, не могли врятувати. І ось так ми залишилися з Машею.

Треба ростити онучку. Треба ще пожити, щоб вона підросла, хоча б повнолітня стала, щоб не залишати. Що на неї чекає, якщо мене не стане? Дитячий будинок? Так що намагаюся триматися. Важко. Може, як наслідок, онкологія з’явилася. У 2016 році я оперувалася. Воно все від нервів, кажуть. Тут такі бомбування були, що не дай Бог. Скільки людей загинуло на вулицях випадково, осколками вбило.

Восени залило, дах протік. На кухні сиділи без світла. Бризкало по всій кухні. Ну і я, незважаючи на свої хворі ноги, і рука у мене погано діє, стала сама потроху робити ремонт.

Боялася, думала, не впораюся, а наймати когось нема за що. Тижнів зо три поралася. Поки обідрала, поки заклеїла все. Намагаюся обстановку зберегти таку, щоб було затишно, чисто. І Машу привчаю до цього.

Вона хвороблива, на рік тричі може бути в неї хронічний отит. Тільки нежить починається – це обов’язково вухо. Вітаміни їй даю, порадив лікар. Тримаємося. Дівчинці 10 років.

Тут «сіра зона». Ми відрізані. Далеко дуже в Сєвєродонецьк їздити, і взагалі. І з такими маленькими пенсіями в усій Україні важко людям, не тільки нам. Скрізь же пенсії такі, у багатьох. На 2 000 гривень хіба можна купити продукти, заплатити комуналку, купити якусь одежину?

До цього дня продуктова допомога Ріната Леонідовича дуже актуальна. Вона дуже допомагає людям, підтримує.