До початку війни я жила в Щасті. Із вересня 2013 року по травень 2014 року навчалася в магістратурі Національного університету державної податкової служби України.
26 травня 2014 року за розподілом мені запропонували роботу в податковій службі Артемівського району міста Луганська. У цей час уже відбувалися активні бойові дії і повернення додому стало неможливим. Після переддипломної практики я залишилася працювати в Києві за спеціальністю.
Про початок війни дізналася з поста подруги в соціальних мережах. Вона у своєму відео показувала перші обстріли в місті й коментувала те, що відбувається. Це було страшне видовище.
Після відновлення мобільних мереж у телефонних розмовах обговорювали події, які відбувалися в місті. Велися дуже активні дії, було багато постраждалих людей, зруйнованих будинків, грабежів. Головні питання були: чи всі живі? чим допомогти? І ці питання стало можливим задати тільки після того, як з’явився зв’язок з рідними, тому що тривалий час його не було.
Основні знання, які я отримала в той час – як зберегти життя під час обстрілу. Людям розповідали, як рятуватися від обстрілів, і ці знання неодноразово знадобилися в реальному житті.
Мені доводилося бачити обстріл міста ракетами «Граду». Це неможливо забути, як і те, коли гинуть близькі люди на очах їх рідних, коли ховають молодих людей.
Через війну я не змогла повернутися додому. І тепер найважливіші події для мене – це кожен телефонний дзвінок від рідних. Війна приносить як біль, так і вчить цінувати й любити життя у всіх його проявах.
Не можу сказати, що відчуваю себе в безпеці. У мене немає стабільних умов життя, а батьки все ще живуть під обстрілами, які хоч і стали дуже рідкими, але все одно бувають. І повертатися в Щастя я не бачу сенсу. Місто зараз вимирає. Раніше було багато пропозицій для роботи, а зараз її практично не залишилося. Тому звідти виїжджають люди.
.png "«Магазини були порожні, бо люди все розгрібали»")
.png "«Не було нічого, ми на багатті варили їсти»")
