Яндола Евеліна, 11 клас, КЗ "Харківський ліцей 55 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смірнова Лариса Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Хто з українців не знає цю дату? Вона ще довго буде відлунювати пострілами та вибухами у свідомості та пам’яті і дорослих, і дітей. Цього ніхто не бажав, не планував, не очікував. Але на жаль, цей день змінив життя багатьох людей. Руйнування, вимушені переїзди, повідомлення про переміщення ворожої техніки, про вбивства мирного населення, про загиблих воїнів…

Це реальність українців, яка виглядає як страшний сон вже четвертий рік поспіль.

Я і моя родина – не виключення. Швидкі збори зранку 24го лютого (як з’ясувалось потім те, що ми взяли було не зовсім те і не все), ніякові прощання з сусідами, довгий шлях у визначене місце, яке на той час швидше виглядав як шлях в нікуди.

Але надія, що все це не надовго, що скоро повернемось.

І от ми в іншому місці, в чужому будинку, серед незнайомих людей. Тато повідомляє, що йде служити. І далі сумбурні дні, намагання зрозуміти, що робити, як можна бути корисним в тій ситуації.  І постійні листування з друзями, які ще залишись в Харкові, та тими, хто спішно виїжджає за кордон. З кожним новим ранком поповнювалася власна скарбничка суму, розпачу, емоційного занепаду. І здавалося, що джерела яке висмикне з цього стану просто немає.

А поради психологів, які лунають з телебачення або з’являються в соціальних мережах месенджерах ще більше дратують.

І от у вирії хаосу та розпачу несподівано промайнув промінь надії – можливість бути учасником міжнародного проєкту для українських підлітків Yuolead 2022, проєкту про демократію, лідерство, розвиток. Яка демократія? Яке лідерство? Навколо війна! Порушуються всі правила її ведення!

Але організатори переконують, що це не просто мандрівка, не веселощі,  не розваги. Це ще один спосіб розповісти в інших країни, що війна справжня, а не просто картинка, яку, до речі, російська пропаганда позиціонує як «постановочні кадри». І я вирішила скористатися цією нагодою. Мої батьки мене підтримали і я стала однією з учасниць. Ні, в мене не було бажання виїхати і залишитися в іншій країні, в мене і моїх нових знайомих було бажання виконати роль амбасадорів.

Наша команда об’єднала дітей з різних міст і містечок України. За кордоном ми зустрічалися з різними людьми, брали участь в різних заходах.

Одним із особливих заходів для нас був «День незалежності України!». Саме так! Все було дуже урочисто: синьо-жовті кольори, вишиванки, українські пісні та наш борщ. Ми представляли себе як українці, які не готові і не будуть відмовлятися від своєї країни тільки тому, що хтось так вирішив. І представники місцевих громад та установ нас не просто слухали, а чули! Нас! Дітей, яким 14 -17 років! Ми відчули підтримку людей з різних куточків світу, їхнє співчуття та готовність розділити наш біль. Кожна зустріч, кожна розповідь, кожне щире запитання іноземців додавали нам віри у те, що ми не одні у своїй боротьбі. Ми зрозуміли, що світ чує нас, що наші історії важливі.

І ще ми чітко усвідомили слова про те, що «кожен має боротися на своєму місці». Побачивши силу небайдужості, відчувши підтримку світу ми усвідомили власну відповідальність за майбутнє нашої країни.

Серед нових знайомств та вражень ми почали вчитися. Вчитися тому, як будувати порозуміння між культурами, як доносити правду, як знаходити спільну мову з різними людьми. Нас знайомили з досвідом інших країн, які переживали складні часи та змогли відродитися з руїн. Ми слухали лекції, брали участь у тренінгах, обмінювалися ідеями з однолітками з інших країн.

Ця подорож заклала міцний фундамент для формування справжньої спільноти. Ця спільна місія – донести правду про Україну, розповісти про її  незламність – об'єднала нас не просто як учасників одного проєкту, а як людей, які дивляться в одному напрямку.

Ми поверталися додому з новими знаннями, з твердим переконанням у тому, що правда має перемогти, і з готовністю долучитися до відбудови вільної та квітучої України. Ця подорож навчила нас цінувати мир, відсоювати справедливість і вірити у силу об’єднання.

І знаєте, коли ми повернулися з тієї поїздки, всередині нас щось змінилося. Ми вже не були просто переляканими дітьми. Ми побачили світ, розповіли свої історії, і виявилося, що нас чують. І, мабуть, тому організатори вирішили, що це не може закінчитися. Що таких поїздок має бути більше.

І тут вже ми, перші амбасадори, вийшли на інший рівень. Наш власний досвід – і той страх на початку, і підтримка, яку ми відчули, і розуміння, як важливо правильно говорити – все це стало таким цінним.

Багато хто з нашої першої групи (і я в тому числі) тепер допомагає організовувати та розвивати програму надалі. Ми разом з «головними організаторами» плануємо активності, домовляємося про зустрічі, навіть допомагаємо з різними організаційними пианнями. Це дуже незвично відчувати, що ти не просто учасник, а частина чогось більшого. Що твій досвід комусь потрібен. Ми ніби стали старшими братами та сестрами для цих нових амбасадорів. Передаємо їм нашу віру, нашу силу. І це неймовірне відчуття – бачити, як в їхніх очах загоряється той самий вогник, який колись запалили в нас і підтримав саме тоді, коли це було дуже необіхдно.

Це доводить, що все це було не даремно. Що наша перша поїздка стала початком чогось дуже важливого.

Зараз мені 17 років. Я готуюсь до вступу в український заклад вищої освіти. Сподіваюсь у мене все вийде! А ще я переконана, що в України теж все вийде!