Рятов Ілля, 11-Б (42-Е) клас, ліцей "Наукова зміна"

Вчитель, що надихнув на написання — Шкаровська Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року життя українців розділилося на «до» та «після». Саме в цей день почалося повномасштабне вторгнення РФ на територію України. Саме в цей день змінилося і моє життя, життя звичайного київського ліцеїста, поки ще дитини та учня 8-го класу. Цей текст — розповідь дитини, яка, ще не досягнувши повноліття, вже бачила вибухи снарядів, смерть мільйонів українців та таку кількість горя і болю, якої вистачило б на декілька життів наперед.

Все почалося 23 лютого об одинадцятій годині вечора. Тоді ми з батьками сиділи за сімейним столом і ділилися враженнями від прожитого дня. Раптом батькові хтось подзвонив. Його обличчя за наступні тридцять секунд змінилося з радісного на дуже серйозне, навіть налякане. 

Він поклав слухавку і сказав, що завтра о третій годині ночі російські війська перетнуть кордон. 

Я досі не знаю, хто йому це сказав, але тоді мені було зовсім байдуже, хто ця людина. Вже за п’ять секунд ми з батьками розбіглися по кімнатах збирати речі, щоб бути готовими до виїзду з міста, а може, і з країни, паралельно обдзвонюючи всіх своїх друзів і близьких, щоб вони теж були до цього готові. Я робив те саме: збирав речі та паралельно писав своєму другові і в чат класу, щоб вони на всякий випадок були зібрані й готові. Мій друг Женя мені повірив і підготувався з батьками до вторгнення, а мій клас сприйняв це дуже прискіпливо, і ніхто з них мені не повірив, за що вони вже за 7 годин будуть жалкувати. Зібравши речі й підготувавши все до виїзду з квартири, ми лягли спати. Заснув я дуже швидко, але саме в той день я спав дуже чуйно. О п’ятій годині ранку наступного дня я почув щось схоже на вибухи — це вони й були, це працювало ППО за Києвом. Саме в цю секунду для мене почалася війна.

Ми з батьками швидко підвелися з наших ліжок і почали активно шукати хоч в якихось ЗМІ інформацію про початок війни, бо ми до останнього не вірили, що таке може бути.

Перша інформація про війну була надана нам тільки о шостій ранку на каналі ICTV, де вперше оголосили про початок активної фази російсько-української війни. Ще з першого класу я активно цікавлюся історією воєн та технікою, яка використовувалася в цих війнах, і в восьмому класі я повністю розумів, що таке сучасні ЗС РФ, і думав, що буквально за 2-3 дні ми всі будемо підпорядковуватися вже не Києву, а Москві. Саме розуміння того, що зараз відбувалося з моєю батьківщиною, і розуміння того, що зараз я їй нічим не можу допомогти, викликало у мене паніку, яку я ще не відчував у своєму житті. 

Приблизно о 6:30 ранку ми з батьками знесли всі речі до машини і поїхали в бік Хмельницького, бо саме там ми мали єдиних родичів, що жили на Західній Україні. Далеко нам виїхати не вдалося, ми потрапили в затор, у якому простояли приблизно 6 годин. Вирішили покинути цей затор і повернутися додому через лунаючу біля нас сирену повітряної тривоги, під час якої моє серце не просто пішло до п’ят, а провалилося кудись під землю — настільки мені стало страшно, але виду цього я не подавав, та через звук літака, що летів над нами. 

Повернувшись додому, ми спустилися в укриття й добу просиділи там, час від часу виходячи нагору подихати свіжим повітрям і подивитися на трасуючі кулі, які летіли до неба з району Гостомеля, де в той час тривав бій. Іноді над нами літали літаки, не знаючи, чи вони ворожі, чи наші, ми швидко ховалися в укриття.

Вже 26 лютого ми повернулися додому й продовжили жити в своїй рідній квартирі з постійними обстрілами й повітряними тривогами.

Дякувати ЗСУ, це були єдині дні, які пройшли так страшно, потім все було тихо.