Коли росіяни нас окупували, в перший же день зникли ліки і все на світі. Окупацію ми пережили у себе в селі. Вони нас не випускали, тероризували. Можна було виїхати щось купити. Блістер, аналгіну наприклад, коштував сто гривень. Блістер каптопресу - 150 гривень. Окупанти завозили російські ліки, але ми їх не купували. А хто купував, то казали, що вони геть не такі мають ніякої дії. 

Всі продукти подорожчали: цукор коштував 120 гривень кілограм, кілограм солі - сто гривень, і було важко дістати. Грошей не було. Вони пускали раз на десять днів машину з хлібом, і могли забрати половину. Ми різали, ділили. А того, хліба, що вони забрали, ми за це складалися, платили, щоб наступні десять днів нам хоч раз завезли того хліба.

Евакуація була, проривалися люди, але ми не ризикнули. У перший день війни вбило нашого зятя ракетою в Умані. Це був дуже великий шок і нервовий зрив. 

Важка була саме їхня присутність, терор їхній, тиск моральний і те, що вони чинили. Була невизначеність страшна, відчуття безвиході. Ми постійно чекали, що до нас прийдуть і звільнять. Ми не могли їхати тоді, коли ще можна було їхати. Далі окупанти нас не випускали, а далі ми змирилися і чекали наших, Україну чекали. 

Навчилися долати стрес завдяки тому, що у нас супутниковий зв'язок був: ми дивилися тільки українське телебачення, а російських каналів у нас взагалі ніколи не було. Чоловік більш закритий, а я знайшла собі віддушину: турецькі серіали. Я запитувала психологів, чи це добре, чи ні, бо я присіла на них. Вони кажуть, що це добре: я відключаюсь хоч на якийсь час від усіх своїх проблем - як на рахунок війни, так і на рахунок стану свого здоров'я на теперішній час. На жаль, я захворіла на онкологію і лікуюся на даний момент в Одесі, в онкологічному центрі.