Мені 51 рік. Живу я в селі. В окупації були, ніде не виїжджали, і на цей час живу вдома. Зараз працюю на складі з видачі гуманітарної допомоги. 

24 лютого подзвонив син з Нової Каховки і сказав:  «Мамо, ми сидимо в підвалі, нас бомблять. Почалася війна». Це було десь о пів на п’яту ранку. Тоді ми включили телевізор і до шостої години чекали, поки хтось щось скаже по телевізору.

Я працюю, чоловік получає пенсію. Ми тримаємо невеличке домогосподарство, тому в харчах не особливо нуждались. А от від вугілля чи дров ми б не відмовилися. 

Окупанти казали, що вони з нами на рівних, і направляли на нас автомати. 

Моя подруга була завклубом. А рашистам потрібно було на 9 травня зробити концерт. Вони знайшли її у мене, вона вийшла. А їх - троє з автоматами. Я за нею вийшла, бо мені жалко, що вона сама. 

Коли під час окупації росіяни випускали у Крим, ми знайшли кошти, і діти виїхали за кордон через Росію. Якби вони не поїхали, їх би заарештували, бо особливо мій менший син був дуже активний у Херсоні. Старший син був спочатку в Новій Каховці, а його дівчина жила в Старій Каховці, то він переїхав до неї. Вони там були, поки ми не знайшли гроші, щоб вони змогли виїхати. 

Зараз живемо сьогоднішнім днем. Раді, що ми живі. Вранці встали - хата не розбита, ми живі-здорові – і слава Богу.