Ми з чоловіком мешкали в селі Миропілля Сумської області, що за п’ять кілометрів від українсько-російського кордону. Його постійно обстрілюють. Половини села вже немає. Навколо нашого будинку – п’ять вирв. Вікна вибиті, дах продірявлений. Ми все кинули й переїхали в Лебедин. Живемо у квартирі доньки. Вона вже п’ять років мешкає в Чехії. Приїжджає дуже рідко. Наші два сини - на війні.
Ми мали корів і поросят. Зранку 24 лютого поралися по господарству, аж раптом пролунав вибух, згодом – ще один. Ми не зрозуміли, що трапилося. Потім дізналися, що почалася війна.
Нас довго не чіпали. Ми навіть городи посадили. А коли копали картоплю, почалися обстріли. Росіяни розбили школу, садочки, електропідстанції.
Жінка загинула: на неї скинули гранату з дрона. Щодня було нестерпно. Ми ховалися в погребі. Але були випадки, коли й у погреби влучали снаряди.
Сини наполягли на тому, щоб ми виїхали. Ми здали безкоштовно поросят. Залишили картоплю й консервацію – тепер усе купуємо. Добре, що живі залишилися. Молимося, щоб швидше все це скінчилося.
Моя сестра живе в росії. Ми перестали спілкуватися з нею з перших днів війни, бо вона назвала наших військових загарбниками.
Коли ми сюди переїхали, то люди зустріли нас доброзичливо, нагодували, пустили у квартиру, допомагають. І ми допомагаємо їм, чим можемо. Зворушило те, що люди підтримують, пропонують одяг, бо ми ж приїхали без нічого.
Перемога буде на нашому боці. Я мрію зібратися з синами, донькою і внучкою за одним столом. Наваримо борщу, напечемо пирогів і будемо святкувати.