Мене звати Юлія Олександрівна. Ми сім'я переселенців із Донецької області з двома дітьми по 13 років. У 2014 році виїхали з окупованої території до Харкова, але у 2022 році війна знову нас наздогнала. У зв'язку із втратою повноцінної роботи відчуваємо значні фінансові складнощі та дуже хвилюємося за майбутнє наших дітей.

У перший день війни рано вранці ми почули вибухи, подзвонили стурбовані родичі з окраїни Харкова, ми запропонували їм приїхати до нас задля безпеки, так як проживали ближче до центру. В той день ми не пішли на роботу. Вийшли на вулицю, бачили як людей охопила паніка, заправки та більшість магазинів були зачинені, у відкритих люди хапали все підряд, до банкоматів були величезні черги. Зі школи повідомили, щоб діти залишалися вдома.

Почувши вибухи, діти одразу зрозуміли, що це війна, адже вже стикалися з цим. Однієї ночі над нашою багатоповерхівкою летіли російські літаки, які скидали бомби на місто. У перші дні всі почувалися вкрай засмученими, діти були дуже стурбовані, лякалися гучних звуків, бігли ховатися у коридорі. Були страшенні черги до магазинів, люди стояли в чергах на вулицях годинами під час обстрілів міста. Навіть якщо у нас були гроші, ми по декілька днів не могли купити хоча б хліба або ліків у аптеці. Допомагали волонтери, які розвозили по районах продукти першої необхідності.

Маю чавунну форму для випічки хліба, вона дуже виручала нашу родину, коли почалася війна на Донбасі у 2014 році, у інших містах, у яких прийшлось тимчасово жити,  і так само у Харкові. Дуже символічна річ для мене - дісталася мені від бабусі, вона ж і навчила мене випікати в ній смачний хліб. Але викликає у мне протиречиві емоції. Іноді думаю, якщо б не возила її за собою всюди, може і не було б ніякої війни?...