Мені 45 років. Ми з Харкова, у нас багатодітна родина: троє дітей.
Прокинулися зранку від вибухів. Спочатку ще не добре розуміли, що це і що треба робити. Потім вже зрозуміли, що це – війна. Вибухи не заспокоїлися, тому ми спустилися в підвал.
4 березня ми попали під мінометний обстріл, була пошкоджена наша будівля. Після цього ми вирішили виїхати.
Виїжджали дуже неспокійно: дві години тільки виїжджали з самого Харкова. В дорозі були великі пробки. В машині не було скла – заліпили, чим було. Було дуже холодно, важко, але доїхали. Через дев’ять годин були в Полтаві.
Ми поїхали до Полтави, бо у нас там багато знайомих, і багато хто з Харкова виїхав саме туди. Там була допомога дуже гарна: і продуктова, і одяг давали. Ми з чоловіком працюємо, то нам хоч з цим полегше.
Біля нашого будинку в Харкові було попадання - у нас вилетіли всі вікна, і чоловік їздив туди на один день, щоб все забити. Я дуже за нього переживала.
Чекаємо, коли буде перемога і ми зможемо поїхати додому. Зараз я не можу будувати якісь плани, тому що не знаю, чи залишиться наш будинок. У нас багато друзів, які виїхали, і тепер їм немає, куди повернутися. Взагалі, вся ця ситуація не дає можливості планувати наперед. Буде перемога - буде і майбутнє.
