«Ми зрозуміли, що немає вороття назад»

Війна для мене – це перевернутевсе життя. Зміна місця проживання, осередку, із яким я спілкувалася.

 Так склалося, що я бойові дії побачила у своєму рідному Луганську. Чула артилерійські канонади, літак скинув щось біля міської ради, загинули люди, які були поруч. Моя секретарка була там, вона прийшла та плакала, це трапилось близько біля неї.

 Усі дуже по-різному ставилися до сторін цих подій. З рідними ми, слава Богу, були на одному боці. Але ми все одно повинні були поїхати. Спочатку тимчасово на термін відпустки, але чоловік був змушений поміняти квитки, бо діти вважали, що треба їхати раніше. Це був якийсь Армагеддон! Спочатку поїхали в санаторій відпочити. Потім вимушені були шукати житло й знімати квартиру.

 І ми зрозуміли, що немає вороття назад. Сподівалися, що все закінчиться й ми поїдемо жити додому. У 2016 році відчули, що не повернемось.

 Я приїжджала додому, коли майже не було мобільного зв’язку. Після двох місяців мовчання на 30 хвилин побачила свою стареньку матір, руйнацію у своєму місті, пошкодження на будівлях.

 Для мене стало дуже важливе те, що мій чоловік і мої діти, багато моїх родичів на одному боці цієї війни. Дуже важко спостерігати за тими сім’ями, коли половина рідних додержується одних поглядів на ці події, інша протилежних.

 А ще я зрозуміла, що людина може обходитися дуже малою кількістю речей. Людині потрібно здоров’я, бути вільною, щасливою, якщо вона має поруч рідних людей, має справу, якій ти навчався все життя.