«В автобусі я плакала, розуміючи, що до Луганська ми більше не повернемося»

Найбільше Олена боялася за свого маленького сина, який міг постраждати від обстрілів. Рішення залишити Луганськ було спонтанним. Наступний приїзд за речами вразив – люди готували їжу на вогнищах у місті без світла.

Війна змусила нас переглянути все, що ми бачили, зовсім по-іншому. Ми стали більше цінувати життя, і маленькі негаразди на тлі цього абсолютно згасають.

Для мене, напевно, війна почалася в ніч із 1 на 2 червня 2014-го. Це було рано-вранці, коли прокидаєшся й розумієш, що на вулиці не грім, а щось інше. Через деякий час розумієш: щось відбувається й дуже близько. Але ти не знаєш, куди йти, що робити, замикаєшся, скажімо так, намагаєшся телефонувати, дізнаватися, що й де відбувається. При цьому в тебе на руках маленька дитина, якій два з половиною роки, яка зараз спить і може прокинутися й подивитися у вікно, а це дуже небезпечно. За вікном іде війна.

Люди бігали в паніці, вони не знали, що робити. І я не знала. В одну мить начебто все стихло, і я спробувала вийти до магазину, щоб купити продуктів. Я спустилася з 11-го поверху, а дитина в цей час спала. Швидко забігла до магазину, щось купила, а коли вже стояла на касі, почався обстріл. І я розуміла, що від цього гуркоту в мене зараз може у квартирі на 11-му поверсі прокинутися дитина. Поки я оплачувала на касі й піднялася на 11-й поверх, у мене земля йшла з-під ніг. Слава Богу, моя дитина не прокинулася. Ось тоді я зрозуміла, що настало щось серйозне.

Переїзд відбувався дуже поспішно. Ми виїхали з валізою літніх речей. Але прийшла осінь, і двоюрідна сестра вмовила мене з’їздити до Луганська, перевірити квартири й зібрати теплі речі. Нам довелося зробити дуже велике коло з перевізниками, ми проїхали понад 15 блокпостів, щоб туди потрапити.

Коли ми потрапили в це місто, зв’язку та світла не було. Моя квартира трохи постраждала, ми забрали деякі речі звідти. Зайшли до родичів... Вони біля будинку зробили багаття й варили на ньому їжу. Коли я їх побачила, у них були чи то сльози радості, що вони побачили мене живою та здоровою, чи то сльози від горя й безвиході.