Ми проживали в місті Покровськ Донецької області, працювали на шахті. У нас двоє діток. Сімнадцять років будували свій будинок. Прийшла війна, і ми вирішили його покинути, тому що ми хочемо жити в вільній Україні. Діти зараз, як і всі ми, дуже засмучені.
Молодшій доньці – десять років. З початку війни, коли ми вимушені були виїхати, вона запитувала у нас, за що у неї забрали дитинство.
Зараз вже якось трошки звикли, адаптувалися. Хочемо додому. Найважче те, що у нас є дім і є куди повертатися. Але немає газу, води. Покровськ вже пів року як Україна, але ми не можемо повернутися додому.
Хочеться, щоб якомога швидше наступив мир на нашій землі. Щоб окупанти пішли від нас і більше ніколи нас не чіпали. І взагалі, хотілося б забути про існування такої країни як росія. Ніколи нічого не пов’язувати з ними, просто про них забути.
Хочеться повернутися додому, в свій рідний дім, продовжити працювати, щоб діти ходили до школи, і щоб все налагодилося. Віримо в нашу країну. Віримо в нашого президента. Віримо в наші Збройні Сили, і чекаємо перемоги.
