Різченко Інна, викладач Височанського ліцею №1 ім.Героя Радянського Союзу О.Л.Пшенички Височанської селищної ради Харківського району Харківської області"

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна... Воєнний стан... Чи біль мільйонів українців? Як явище, яке відбувається в ХХІ столітті, ще можна назвати? Жах, страх та ненависть. Нерозуміння того, що відбувається. Я відчувала розгубленість. Спокійно себе почувати не могла, оскільки на руках був маленький семимісячний синочок і старшенький п’яти рочків ( у березні потім виповнилося шість).

Я прокинулася о шостій ранку, бо чоловік збирався на роботу, а мені треба було підготувати старшого в садок. Зайшла на п’ять хвилин до соціальної мережі фейсбук і оніміла. У дописі свого викладача з університету я побачила інформацію про вибухи. Новинам з соціальних мереж я не дуже довіряю, але факт залишався фактом. Я повідомила про це чоловіку і він пішов на роботу з вірою, що все обійдеться. Я залишилася вдома одна з малими дітьми. Усвідомлення того, що відбувається прийшло згодом, коли в групі вайбера садочку батьки почали писати, що їх діти залишаються вдома, що зробила і я....

Телефон розривався: телефонували родичі, знайомі, колеги , але ніхто до кінця не міг нічого зрозуміти. Я зачинилася в кімнаті, закрила вікна і сиділа зі своїми сонечками цілий день. Мій меншенький був на штучному годуванні, молочної суміші в мене було на три дні максимум.

На наступний день чоловік їхав з роботи і я попросила купити продуктів та їжі для малюка, але в супермаркетах та магазинах полки були пусті.

Я не можу передати того страху не за своє життя, а за своїх дітей. І згадувати не можу це страховисько, яке вирувало в той момент в душі, мене наче викрутили, мов губку і розтоптали. Не можна згадати без сліз. Коли в серце проникає біль, а я не камінь, то сьозами говорила моя душа. Потім Ваня, мій чоловік, знайшов декілька пакетів дитячої каші, я трішки заспокоїлася. Ми збирали речі, щоб поїхати до села, де живуть батьки чоловіка, а в них є корова, а отже й молочко для дитини.

Я згадую розповіді свого дідуся, якому було 6 років на час Другої світової війни та його розповіді про те, як сусідська корова годувала всіх діток на селі.

Я згадала казку Богдана Лепкого “Мишка”, де розповідається про війну та історію як одна жіночка прийшла до заможної селянки просити молока для свого малюка, а та їй відмовила; маленька мишка потім відплатила жадібній господині за її ганебний вчинок, в такий тяжкий час, який розумієш тільки зараз до кінця. І доки я з дітьми сиділа в машині, то задрижала земля і я почула перший вибух. Правильне рішення було покинути будинок у Мерефі та виїхати, оскільки потім почалось жахіття.

Як почувалася моя родина? Дякувати Богу, що діти ще нічого не могли зрозуміти. Трохи згодом і вони стали усвідомлювати весь потік інформації. Не буду описувати , як моїй родині жилося, оскільки до батьків приїхали не тільки ми, а й родина брата Вані. Десять людей під одним дахом, із них четверо дітей ( сім місяці, одинадцять місяців, 5 років та тринадцять). Але побутові труднощі ніщо порівняно з моральними, які всі відчували та обговорювали. Ми надіялися, що це явище скороминуче, недовге, тимчасове, ой я всі помилялися.

Зараз моїм синочкам два та сім рочків, який пішов в перший клас онлайн, тепер вже другий клас онлайн. Боже, чи довго це буде продовжуватися? Дуже хочеться вірити, що буде мир.

“Хай буде мир для України!" -
Всі просять: доньки і сини.
Молитви наші Богу линуть,
Щоб більше не було війни.

(Автор невідомий, з інтернету)

Україна потерпає в огні ворога, якого українці вважали братом.

Я вірю, що Бог є і бачить, і чує благання моїх земляків про порятунок. Надія не помирає останньою, вона є, вона жива і буде жити для дітей, для нового покоління.

Коли закінчиться війна, я тихо обніму свою родину і подякую Богу, що зберіг наше життя, життя дітей, мирних українців, які ні в чому не винні. Буду намагатися спокійно спати, оскільки зараз спокійного сну немає, хоча я вдома, а тут і стіни рідні, вони лікують душевні рани. Не буде вже життя таким, яким було до війни або під час, буде краще, оскільки ми вже точно навчилися цінувати життя і його кожну хвилину.