Буряк Даніїл, учень 11 класу Миронівського академічного ліцею №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лепестій Людмила Володимирівна

"Моя Україна майбутнього"

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

В. Симоненко

Україна наразі переживає часи, які є фундаментальні для піднесення національної свідомості. Але чому тільки зараз? Чому саме війна змусила нас, українців, замислитися: хто ми? Адже вона лише руйнує.

Війна - це відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками, це змішані в єдину масу кров і бруд із присмаком землі між зубами. Чи принесе вітер надії майбутнє в ці реалії?

Зазвичай війна закінчується миром. Кожен тлумачить його по-різному. Для  Президента України - це жодних компромісів щодо територій та відшкодування збитків. Для мене та інших цивільних мир - це відчуття безпеки та відсутність постійної тривоги, коли не хвилюєшся за рідних та близьких, які зараз на фронті чи десь далеко, коли не чути сирени, а головне - бачити майбутнє в завтрашньому дні.

А що ж тоді мир для військових? Це перш за все помста! Про що може мріяти молодий хлопець, який в окопах на фронті прямо зараз втрачає своїх друзів, які стали немов рідними, або мати, що ніколи вже не обійме свого, найдорожчого в житті, - сина? Тож це мрія тільки про помсту !

Переконаний: щоб писати про майбутнє, потрібно перш за все знати минуле. Україна народилася в страшному насильстві, але в ньому і процвітає ідея української нації. За відносно короткий термін ми відчули так багато проявів злочинності: репресії, голод, депортації, заборона мови, цькування та катування. Постійно відчуваємо наслідки цього сліду і сьогодні. Наша поведінка залежить від травм минулого покоління. Український народ ще досі продовжує індентифікувати себе як жертву, через вплив колоніального імперіалізму наших сусідів.

У нас все ще присутній комплекс меншовартості, що заважає нам повноцінно жити. Ми і зараз бачимо наслідки тоталітарної системи. В українців досі є страх мати лідерські навички, відстоювати свої ідеї, вважати себе окремою особистістю, тому що несли кару за це раніше. Травми, перенесені нашими предками, продовжать руйнувати наше майбутнє, якщо не позбудемося їх.

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема,-

голосно заявляв «витязь молодої української поезії» Василь Симоненко.

А що станеться, якщо Україна не витримає? Ви колись думали про це? Війна наближається до затяжної фази. У нашого ворога, мабуть, вистачить ресурсів, щоб вести війну ще багато років. Внутрішні конфлікти, такі як: корупція, питання мови, різнобічність у цілях зруйнують нашу країну зсередини. Світовій спільноті вже набридло приділяти нам стільки уваги, напевно, є події важливіші за війну в Україні. Шукати винних немає сенсу. Усі знають у Верховній Раді "обличчя", які б'ють байдики, жартують на людських кістках та утрачених долях.

Ми дивимося на це з огидою та мерзенством. Чи, можливо, бачимо віддзеркалення себе? Варто погодитися з думкою Миколи Міхновського: "Головна причина нещасть нашої нації - брак націоналізму серед широкого загалу її."

Заради чого гинуть наші воїни? За що Небесна Сотня віддала життя? За ідею української нації та світле майбутнє! Вони твердо вірили, що Україна встане з колін, розквітне духом свободи та пустить паростки надії. Герої не вмирають! Вони відвічно житимуть тут, споглядатимуть на нас і вказуватимуть правильний шлях.

Ми всі мріємо прокинутися від повідомлення: "Дорогі українці, усі наші полонені повернулися додому" або "Росія підписала всі зобов'язання по виплаті репарацій."

Одного дня я поїду в Крим, бо так хочу доторкнутися до вільної морської води та вдихнути безкрайній вид гірських масивів. Колись Європа буде зустрічати нас як рівних собі,  а наша економіка матиме небачене зростання, і ми будемо відчувати себе в повній безпеці, маючи місце в НАТО. Думаю, що Російська імперія задушить себе шовіністськими руками та розпадеться на регіони.

Ми почнемо забувати звуки сирен і свист ракет, зустрінемо своїх героїв у теплих і незламних обіймах. Це моє омріяне майбутнє, але я розумію, що здатність будувати прогнози в мене кульгає. Обставини не статичні, люди змінюються, випадковості руйнують плани.

Яким буде суспільство в повоєнні роки? Звісно, воно відрізнятиметься від воєнного періоду. І все прямо залежить від наших дій. На початку широкомастштабного вторгнення ми стояли за один одного, адже в згуртованості – сила. І саме війна дала нам цю одностайність! Але щойно вона завершиться, ми поринемо у багатоголосицю та конфлікти, які починають відбуватися наразі.

Я сподіваюся, що повоєнне суспільство навчиться на своїх помилках.

Чим я можу бути корисним для своєї країни в майбутньому? Поставив собі мету: бути освіченою людиною, бо теперішня людина (як говорив Василь Стус) - тільки освічена. Знаю, що освіта - це шлях до розвитку країни. Тож я хочу поширювати знання, особливо на молодь, яка є майбутнім держави.

Також мене завжди турбувало життя знедолених людей, які потребують допомоги, тому міг би займатися благодійністю, що в подальшому точно буде дуже необхідною. Головне знайти однодумців, які також мають ціль - відбудувати країну.

Коли Україна переможе, нарешті зможу зробити подих вільного повітря. Я насолоджуматимуся краєвидами землі української. А головне - так хочу отримати від країни любов, якої давно прагну.