Нечаєва Олександра, 14 років, учениця 9 класу Павлівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Квітка Анна Геннадіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок двадцять четвертого лютого, це був холодний ранок для всіх. Прокинулася я близько сьомої години ранку від воєнних вертольотів, які пролітали над моїм будинком, тоді я ще не розуміла, що почалася повномасштабна війна в Україні. Я живу в селі, де не було чутно вибухів та сирен того ранку. Для мене, то був спочатку звичайний ранок, прокинувшись, я так і не зрозуміла, чому летіли вертольоти, чому в новинах писали про різноманітні вибухи, та я спочатку й не замислювалася над тим, що почалася війна.

Я почала збиратися до школи, майже зібравшись, я вийшла на кухню снідати, де почула розмову батьків, які говорили про те, що почалася війна. Я нічого не сказавши, пішла в свою кімнату. Через пару хвилин задзвонив телефон, дзвонила вчителька, яка була моїм класним керівником, зараз, як тоді пам'ятаю ці слова "Сьогодні до школи не йдемо, у зв'язку з ситуацією в країні, сьогодні працюємо дистанційно". Я дуже засмутилася, тому що в школі я із-за карантину надто довго не була, як шкода, що останнього разу я навчалася в стінах рідної школи, лише другого лютого, а не зараз, як хотілося б. І після розмови з вчителькою я зрозуміла все, що мала зрозуміти. Тоді я відчула сильний страх, страшно було від того, що я зрозуміла, що мені є що втрачати, у мене є сім'я, друзі, однокласники, домашні улюбленці, я просто не могла покинути їх. Цей день в моїй родині перевернув все, від мрій та планів, які ми з родиною будували, нічого не залишилося. Двадцять четвертого лютого, в цей страшний для всіх день в моїй родині ніхто не міг заспокоїтися, від кожного повідомлення про повітряну тривогу, ми спускалися до погребу, сподіваючись, що він нас захистить.

Але на щастя, поки що наше село не зачепила російська ракета. З кожним днем ставало дедалі страшніше. Ніхто не знав, що нам чекати. Моя родина залишилася в Україні, ми не покидали рідної домівки ні на мить. Так ми почали жити новим страшним життя.

Чи змінилось життя після початку війни? Звісно, що так. Тепер кожного ранку я прокидаюсь та читаю новини, хоча ніколи цього не робила. Я більше не вмикаю світло вночі, та не виходжу на вулицю після десятої години вечора, я більше не біжу дивитися на вертольоти, як в дитинстві. Я почала цінити життя, моменти, які для мене раніше були звичайними, стали найкращими.

Шкода, що є речі, які я не можу більше робити, поки йде війна. Найбільше мене приголомшливо те, що війна в Україні почалася з країною, яку до 2014 року ми всі вважали братами, одним цілим, великою дружньою родиною. Але вони нам більше ніхто, вони для нас вороги, вони є агресивною країною. Але я вірю в нашу перемогу, мир для всіх обов'язково буде.

Для мене мир - це велика цінність, яку я раніше не цінувала. Мир - це коли все спокійно, всі дружні, немає сварок. Я вірю, що мир буде і в нашій країні, адже ми найкращі, та заслуговуємо тиші нашій рідній землі.