Суркова Марія, 16 років, учениця 11-Б класу Криворізького ліцею №119
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лямець Надія Петрівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Колись у житті настає переломна мить, так званий Рубікон. 24 лютого 2022 року розмежувало моє життя на до і після. Якщо раніше навесні я прокидалася під лагідні пташині мелодії, то тепер мене будять «ласкаві» сирени, а то й вибухи. До цієї кривавої дати я навіть гадки не мала, що таке ППО, що робити в разі обстрілів фосфорними снарядами. Взагалі не думала, як жити, бо не знала, що на мене може таке чекати; сьогодні ж засинаєш у любій серцю Україні, а до завтра можеш і не дожити.
Почувши від мами: «Машо, почалася війна», я поневолі чи спросоння подумала, що то був першоквітневий розіграш. Звісно, що доросла людина не буде про таке шуткувати, однак тоді, зізнаюся, повірила б у будь-що.
Відтоді щодня мною владали тисячі думок, глибокі переживання. Як дехто зважився на цю ницість? Так і рвалося з вуст Симоненкове: «Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні?» Яким чином країна, яка підносила культ Великої Вітчизняної війни, через 80 років розв’язала іншу? Проте згодом я зрозуміла, що поки ми, українці, благали: «Ніколи знову», громадяни-раби урочисто промовляли: «Можем повторить!». Два звичайні слова оголили нутро цілої нації.
Словами не передати, як крається серце! Численні фотоматеріали з передмість Києва (Бучі, Ірпеня), бідолашного Харкова, який і надалі стоїть щитом на дорозі другої армії світу, незламного Херсона, відчайдушного Маріуполя сколихнули не тільки мене, а й цілий світ. Історії співвітчизників, які пройшли пекло окупації, полону, неможливо слухати без сліз. Як вік технологій перетворився на вік страху та розрухи?
Зараз чи не в кожної родини своя трагедія: діти залишилися сиротами, жінки стали вдовами, матері втратили тих, кого не так давно носили під серцем. А скільки родин залишилося без свого теплого гніздечка? Душа рветься волати, кричати про цю страшну несправедливість. Ми не маємо гинути через шовіністичні амбіції старого!
Гидке самолюбство, можна сказати, розділило й мою сім’ю. Донедавна я мала дядька, племінницю, дідуся, однак рідні люди стали «знайомими незнайомцями». Через рашистську пропаганду, інформаційний вакуум та сліпу віру в дії «вождя» ми опинилися «по різні боки барикад». Як не намагаєшся розплющити людині очі – не вийде, якщо вона того не бажає. На жаль, цей ще один гіркий урок цієї війни, який я засвоїла.
«Лишень тоді цінуєш, коли втрачаєш», - як влучно застерігає народна мудрість. Раз у раз згадую ті минулі дні, мирне небо, дитячий сміх. Не віриться, що це було настільки звичним, що аж непомітним. З початком повномасштабного вторгнення я зрозуміла, як ніколи, що матеріальне не становить ніякої цінності. Речі – це абищиця: вони купуються, ламаються, переходять із рук у руки. У дійсності справжнім багатством є МИР.
Мир для мене – це упевненість у майбутньому, відсутність страху за життя, злагода, розвиток. Для України – нова епоха, адже за свою півтора тисячолітню історію її заплямували розбрат, голод, війни, репресії. Неодноразово її поля, луги, ліси шматували, а мужній народ намагалися зламати, залякати, стерти з лиця землі. Схоже на те, що мир був і є головною метою боротьби українців. Ми загартовані всіма бідами, які траплялися на шляхові, нас уже не злякає ніщо. Найкращого, чого нас навчили темні часи, це відстоювати себе, нашу правду, віру, рідну Україну.
