Я з села Мала Токмачка Запорізької області. Коли почалася війна, я з дев’ятирічною донькою й меншою дитиною була в лікарні в Харкові. А семирічна донька з батьком – вдома.

Перший вибух ми почули приблизно опівночі, з 23 на 24 лютого. Однак тоді подумали, що то феєрверк. Близько п’ятої ранку було дуже гучно, і вже стало зрозуміло, що настала війна. Я одразу почала думати, що робити. 

Вирішила їхати на вокзал, але через те, що не знала Харкова, потрапила не на той, який треба. Потрібний знаходився дуже далеко, тому ми з дітьми пішли в бік виїзду з міста. Під час вибухів ховалися за дерева. Чоловік забрав нас за містом і відвіз додому.

До п’ятого березня ми залишалися вдома. В цей час уже були обстріли. Я не наважувалася виїхати. Та чоловік вмовив мене зробити це заради безпеки дітей. Ми планували поїхати на тиждень і повернутися, навіть не підозрювали, що затримаємося надовго, тому залишили трьох своїх котиків вдома. Двоє втекло, а третій жив у будинку. Сусідка приходила годувати його. Коли будинок залишився без вікон, він кудись втік. У нас оселилися українські військові. Вони знайшли котика в літній кухні - він був поранений. Військові відвезли його в лікарню. Зараз з ним усе добре. 

У Запоріжжі ми отримали матеріальну й продуктову допомогу. Нас вразила підтримка людей. Відчували, що не залишилися сам на сам зі своєю бідою. Потім так склалися обставини, що ми переїхали в село Кочубіївка Херсонської області. Досі живемо тут. 

Маю надію, що до вересня війна закінчиться. Мрію, щоб наш будинок уцілів і ми змогли повернутися додому.