Терещенко Світлана, учениця 10 класу Петропавлівського ліцею №1 Петропавлівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стародинова Оксана Вікторівна

Війна. Моя історія

Початок моєї розповіді почнеться з далекого 2014 року. Тоді вперше я дізналась, що таке війна. Була в зовсім юному віці, коли зустріла перші танки та бойову техніку. Батьки розповідали про війну, але я не сприймала це дуже серйозно, допоки вона не розпочалася в нас. У школі ми завжди готували листівки нашим захисникам, відправляли волонтерами їжу, засоби гігієни та багато іншого.

Багато хто з малечі мрів, не про дорогі та гарні подарунки на день народження, а щоб швидше закінчилась війна. Але вона не закінчилася, а продовжилася ще жахливіше…

Повномасштабне вторгнення росії в Україну почалось  24 лютого 2022 року. Це був найстрашніший ранок у моєму житті. Моя мама прокинулась від свисту ракети, це було о четвертій годині ранку, потім зателефонував тато, який знаходився в іншому місті. Почав розповідати, як вони прокинулися від вибухів в аеропорту, а в слухавку в цей час було чути кожен вибух, від цього мурашки йшли по тілу.

Далі були безкінечні дзвінки від знайомих, родичів, звістки, що почалась війна. По телебаченню показували звернення президента, який повідомив про війну та введення воєнного стану в Україні. Усіх чоловіків почали мобілізовувати.

Було страшно, але в перші дні ми ще не могли повністю усвідомити, що почалася кривава війна. З кожним днем все ставало страшніше, знайомі почали виїжджати, багато друзів залишили нашу країну. Люди викуповували все в магазинах, стояли великі черги до банкомату, дуже тяжко було на це дивитися.

Почалися перші тривоги, обстріли та вимкнення світла. Перші звуки сирени відчувалися наче кінець світу, ти не знав, що робити, як діяти правильно, але згодом увімкнувся тверезий розум.   

Ми почали дізнаватись про те, що багато наших територій захопили вороги, але наші воїни трималися та оберігали нас та нашу державу. Найважливішою місією кожного українця, де б він не був, було допомагати, воювати на своєму фронті. І всі ми почали тримати цей фронт: жінки та діти збиралися та плели сітки, робили свічки та готували їжу, щоб якомога більше допомогти нашим воїнам.

Я вважаю, що саме через те, що ми об’єдналися і почали всі разом боронити нашу Україну, інші країни повірили в нас. Закордонні партнери почали надавати допомогу у вигляді зброї, а наші воїни нищили окупантів та повертали наші території.                                   

Гине дуже багато невинних людей, кожна із сімей втратила рідних. Мені дуже шкода, що таке відбувається в нашій країні. Зараз кожне свято вже не те, що було раніше. Зовсім немає радості, яка була колись, згадуючи про день народження чи новий рік. Зараз чекаємо тільки перемоги. Життя поділилося на до і після. Колись я дивилася мультики, а зараз - новини від нашого президента.

Війна застала кожного. Ми змінилися, переосмислили цінності, навчились розставляти пріоритети, задумались про речі, які раніше не виникали в нашому житті. Все змінилось в один момент.

Я не знаю, що нас чекає найближчим часом, але точно знаю, що потрібно змінити наше ставлення до всіх людей російського походження. Вони нам дали достатньо зрозуміти, що ми не братній народ. Ми - окрема нація! Зовсім на них не схожа. Ми мужній, волелюбний народ, який готовий пожертвувати власним життям задля свободи та незалежності майбутніх поколінь!