Я пенсіонерка. Жила в селі Вищетарасівка Нікопольського району Дніпропетровської області.

Я дуже добре пам’ятаю початок війни. Уже напередодні 24 лютого йшла мова про те, що росіяни можуть напасти на нас. У ніч з 23 на 24 лютого я не спала. Телевізор був увімкнений. І хоча оголошення повномасштабної війни було очікуваним, я все рівно була шокована, коли почула його. Будинок моїх дітей розташований поряд. Вранці я побігла до них, щоб повідомити цю жахливу новину. 

Найскладнішим було сидіти під обстрілами. Я не так боялася за себе, як за дочку та онуків. Зять на початку березня пішов на фронт. Він і зараз воює. Ми пів року просиділи в погребі. Потім донька з внуком змусили мене виїхати до сестри в Запоріжжя, а самі залишилися. Ще один онук живе й навчається у Дніпрі. 

Обстріли нашого села почалися з червня. Незважаючи на це, ми посадили огород. Я доглядала його, як могла. Окрім того, допомагала дочці: їй без чоловіка було складно давати раду господарству. Ми зібрали врожай. Цього року він не дуже хороший, але то нічого, нам достатньо. А ліки із Запоріжжя надсилала сестра. Складнощів з продуктами й медикаментами не було. 

Напередодні мого від’їзду було влучання в сусідський будинок. В ньому жила пенсіонерка з онучкою та правнучкою. Від цього постраждав і будинок доньки: одна стіна впала, вхід до хати пошкоджено осколками. А на моїй веранді вилетіло скло. Тріснув один сволок, на якому лежить стеля. Вікна я забивала лінолеумом. 

Що зараз з моїм будинком – не знаю. Донька не розповідає, щоб я не переживала. Вдома залишилися собака і двоє котів. Донька з онуком годують їх. Я вже рвуся назад, а вони не хочуть мене забирати, бо самі щоночі сидять в погребі. Та я сподіваюся, що наші військові скоро проженуть росіян – і поїду додому, побачу, що там. Думаю, війна закінчиться у другій половині 2023 року.