Мені 18 років. Я жила в місті Снігурівка Миколаївської області. Після звільнення міста від окупантів переїхала на навчання в Одесу. Перший семестр навчалася дистанційно, а у другому перейшла на очне навчання. На вихідні їжджу додому. 

У ніч з 23 на 24 лютого мені наснився сон, ніби мені написали зі школи, що занять не буде з відомих причин, але я не розуміла, що це за причини. Коли прокинулася, мама розмовляла по телефону з моїм дядьком. Вони говорили про обстріли Миколаєва. Того дня сестра приїхала з Одеси. Ми були всі разом вдома. Вирішили не виїжджати. З дев’ятнадцятого березня по дев’яте листопада жили в окупації. 

У перший день війни батьки запаслися всім необхідним. Під час окупації ми принципово не брали російську гуманітарну допомогу. Їздили по продукти у Херсон, коли була така можливість. Окупанти також завозили товари з Херсону, але продавали їх за надто високими цінами. 

Мене шокувало ставлення загарбників до мирних жителів. Вони забирали людей у підвали за найменші проступки. Приміром, за те що не привіталися з ними або за розмову по телефону.

Спочатку вони дозволяли телефонувати у їхній присутності. Потім взагалі заборонили, відбирали сім-карти. Одну сімейну пару забрали в підвал за спілкування українською мовою. Тримали близько чотирьох годин. 

Згодом зник зв’язок і інтернет. Зрідка можна було спіймати зв'язок на п’ятиповерхових будинках. А ще ми підіймали телефон на високе дерево й роздавали інтернет. Таким чином я виходила на навчання і здавала іспити. 

Восьмого листопада зі Снігурівки вийшла колона російської техніки. Ввечері вдалося спіймати інтернет – ми дізналися, що цю колону розбомбили. А через два дні в місто ввійшли наші військові. Я дивилася на них і плакала. 

Сподіваюся, що до кінця цього року війна закінчиться. Хочу жити в мирній Україні. Мрію закінчити навчання і працювати адвокатом.