Мене звати Анна Андріївна. Мого чоловіка, УБД ще з 14 року, вдруге поранило 21 квітня 2022 року. Поранення важке, його паралізувало. Півроку зайняло відновлення, але він підписав контракт і став сапером, сказав, щоб наші діти не воювали. Наш будинок приватний частково зруйновано (дах, стеля). Вдома ми займалися вирощуванням овочів в теплицях, теплиці теж зруйновано, в які вкладено не лише великі гроші, але й душу і любов.

Зараз я сама з трьома синами у Львівській області, в селі. Працюю, навчаюся на другій вищій освіті на психолога. Чоловік півроку на передовій, 3 місяці у тиловій частині, але знешкоджує ракети. З дітьми постійні конфлікти, двоє вже підлітки. Їм не вистачає тата, а я сама не можу впоратися з їхніми емоціями.

Ми перевезли з дому своїх врятованих з вулиці 11 котів та 2 собак і іноді мені здається, що краще спілкуватись з ними, ніж з дітьми. Бо від них у мою сторону постійні образи і нерозуміння того, що ми все робимо, щоб вони були у відносній безпеці. 

Я була вночі на роботі навпроти військового аеродрому, вибухи були дуже близько, як у кіно... Телефонувала додому, летіло скло з вікон на роботі, вбило вуличних тварин, всюди була пожежа. Вдома ми заставляли вікна коробками, клеїли скотч, зібрала рюкзак з документами, розклала матраси на підлозі. В надії, що все ненадовго. Намагалася тримати себе у спокої, бо діти були дуже налякані і я ще тоді для них була авторитетом.

Діти були дуже тривожні, допомагали з облаштуванням будинку. Старший син через кілька днів почав грати на скрипці для заспокоєння, середній дістав старе лего. Фактично життя зупинилося на двох матрацах на підлозі. При чому діти постійно молилися, до того ніколи так не робили. І сказали мені так робити. Старший включав якесь відео в навушниках, щоб не чути вибухи. Головне питання, яке задавали: коли повернеться тато і де ми будемо жити, коди зруйнують наш будинок. 

День, коли скинули авіабомбу на нашу вулицю а також , коди я дізналася , що чоловік в реанімації після поранення – це були найстрашніші моменти.