Мене звати Тетяна Вікторівна. Війна абсолютно повністю змінила наше життя, оскільки ми втратили житло, нам довелося тікати з окупації, залишивши все, що будувалося роками, та влаштовувати своє життя з нуля. Особливо складно психологічно дитині, яка втратила друзів, свій звичний світ.

В перший день війни ми були вдома, зранку зателефонувала моя мама і сказала, що їдуть танки, почалася війна. Я працюю вчителем, тому почала проводити уроки та заспокоювати дітей, поки їх батьки вирішували, що робити далі. За вікнами було вже чутно взриви. Дитина не відразу зрозуміла, що відбувається, був страх, сльози.

Херсон був майже відразу окупований, ховалися в підвалах, спали одягнені, бо не знали, що буде далі. Розпач та сльози.

Найстрашніший – мабуть, день виїзду з окупації, тому що в цей день ми не знали, чи ми залишимося живі чи ні, оскільки окупанти розстрілювали колони тих, хто намагався виїхати.

Депресія особисто була в мене, я не могла і досі не можу прийняти той факт, що звичного життя не буде, що додому не можна, бо там постійні обстріли, відчуття, що ти живеш не своє життя. 

В Херсоні під час окупації був період, коли взагалі не було продуктів в магазинах, доводилося в прямому сенсі їх шукати, стояти в чергах. Не було навіть хліба. Тому у кого були хоч якісь запаси, той відчував себе більш впевнено. 4 місяці дитина навіть не знала, що таке фрукти та солодощі, бо їх просто не було.