Яновець Марина, 11 клас, Рівненський ліцей № 1 Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельничук Марія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це був звичайнісінький ранок двадцять четвертого лютого. На вулиці було холодно та темно. Хотілося лише ще трішки поспати, і єдине, про що я хвилювалася, – це контрольна робота з математики. Уже протягом останніх двох тижнів говорили про початок повномасштабної війни, і в закладах освіти проводили навчальні евакуації, але ніхто не вірив, що все це жахіття може стати реальністю… Аж раптом вибухи. Усім було страшно й, звісно, людям було точно не до роботи чи навчання. Як виявилось, російські війська вторглися в Україну під прикриттям «спеціальна воєнна операція», щоб знищити нас та загарбати землі з величною історією. Цей день суттєво змінив мене та життя всіх українців.

Насамперед мене лякала повітряна тривога. Цей звук здавався кінцем світу і початком справжнього хаосу, хоча навкруги справді був безлад.

Ворог безжалісний і вбивав та досі знищує мирних, невинних людей. Найбільше постраждав схід України. Там руйнували будинки та позбавляли життя багатьох українців. Дехто виїхав за кордон, щоб врятуватися й забезпечити майбутнє собі та дітям, а багато хто  переїхав у більш безпечні міста й вирішив розвивати нашу культуру, поширювати традиції, соловʼїну мову. Мені важко уявити, як жахливо було залишати домівки й усі речі, які нагадували про щасливе минуле та жити в чужому місті, у новому будинку, з невідомими людьми.

Проте, українці – сильний незламний народ, який, попри все, бореться за Батьківщину.

Після початку війни ми обʼєдналися ще більше, і кожен допомагав як міг. Багато безстрашних людей, не задумуючись, пішли захищати нас ціною власного життя. Інші ж займалися волонтерством. Вони розвозили їжу, доставляли гуманітарну допомогу, забезпечували військових ліками та  речами першої необхідності, піклувалися про тих, хто постраждав під час війни. Я з упевненістю можу сказати, що кожен з нас зробив внесок і тим самим хоча б трішки вплинув на безпеку та наближення перемоги. Ще з лютого двадцять другого року ми донатили, проводили ярмарки, плели сітки, відсилали коробки з необхідними речами для захисників та ще багато чого. Однак є й ті, які робили зло й обрали не той шлях. Досі памʼятаю, як люди з різних куточків України знаходили мітки. Лише від цього хотілося плакати, оскільки поки хтось віддає життя заради перемоги, хтось підтримує ворогів і вирішує лише підзаробити.

На щастя, допомагали інші країни. Вони приймали біженців і надсилали зброю.

З часом ми звикли до сирен і навіть вибухів. У перший рік всі ходили в укриття й там проводили дні та ночі. Скоро вже буде тисяча днів після повномасштабного вторгнення. Іноді навіть не віриться, що час плине так швидко. Саме завдяки нашій єдності, сміливості, незламності Київ не був захоплений за три дні та до сьогоднішнього дня ми тримаємо оборону.

Ми памʼятаємо усіх наших героїв. Кожного дня в будь-якому місті, не зважаючи на важливі справи, українці зупиняються і віддають шану загиблим.  

Уже багато століть вороги хотіли відібрати все те, що маємо, але їм це не вдалося й не вдасться, оскільки поки ми боремось разом і пам’ятаємо героїв, нашу історію – ми незламні. Я знаю, що рано чи пізно Україна переможе завдяки всім тим, хто вірив, допомагав, воював, розвивав, писав, творив. Я пишаюся тим, що я українка, й ніколи не забуду те, як важко нам дається незалежне,  вільне життя.