«Ми залишились і вирішили: як Господь Бог дасть»

Анастасія Борисівна залишилася у рідному селі разом із літньою мамою та донькою. У важкі дні війни сім'ю з голоду рятували город, консервація та свійські тварини.

Я пам'ятаю перший день війни. То був червень 2014-го, я знаходилась на роботі. Ішла остання зміна, та почали нас бомбити, це було о п'ятій ранку. Ми підскочили та бачили, як бомбять. Зрозуміли, що це справді війна почалася.

Ми живемо у власному будинку. До наших сусідів прилітали міни. Наш будинок побило уламками, особливо дах, вікна повилітали. У сусідів бахнуло – і з літньої кухні цеглини полетіли, вікно вилетіло.

Я живу з мамою та донькою. Мамі 82 роки, вона у нас пережила одну війну і зараз другу пережила. Доньці 17 років, а було 10, коли почалася війна. Ми нікуди не виїжджали, бо все самі наживали потихеньку. Куди все кидати? І маму стареньку не кинеш. Виросла я тут, то моя країна, моя Україна. Ми нікуди не виїжджали, так і мешкаємо, тут залишилися, вирішили: як Господь Бог дасть.

Я хотіла, щоб донька поїхала. Вона сказала: «Мамо, якщо судилося нам загинути, то помремо разом». Десятирічна дитина мені сказала, досі сльози!

Нас врятувало те, що ми до війни наробили багато консервації, город ще й тримали хатніх тварин. Все це врятувало нас. 2016-го, звичайно, вже було складніше, але завдяки фондам, які допомагали людям, ми не залишилися віч-на-віч із бідою.