Южаков Олександр

Державний навчальний заклад «Вінницький центр професійно-технічної освіти переробної промисловості», група КПК-22, ІІ курс;

Викладач: Бессараб Олена Володимирівна

Війна. Моя історія.

Коли і як я усвідомив, що почалася війна? Це було як грім посеред ясного неба – неочікувано і гнітюче. Мій золотий час життя, який повинен був бути наповненим веселощами і відкриттями, раптово перетворився на кінець невинності та початок боротьби.

На жаль, я ніколи не забуду той день. О четвертій годині ранку нас з ліжка підняв яскравий спалах у вікні та дуже гучне відлуння. Ми не одразу зрозуміли, що цей яскравий спалах - це початок  воєнних дій, які перетворили наше життя в хаос. Не було жодної звістки, жодного попередження. 

За декілька днів до цих подій, ми і не могли уявити, що у нас будуть інші проблеми, окрім шкільних завдань і сімейних суперечок. Але 24 лютого все змінилося: нам почали дзвонити родичи і друзі, багато хто в паніці збирав речі і виїжджав з міста, але не у всіх була можливість.

Цей день означав для мене і моєї родини початок великих змін. Ми опинилися на окупованій території без права вибору. Батьки закуповували припаси, щоб у разі необхідності ми змогли пересидіти у сховищах кілька днів або тижнів.

Ми втратили не тільки матеріальне,  але й психічне благополуччя. Війна залишила на наших серцях «рубці», які  ще довго болітимуть після ії закінчення.

Ми спостерігали, як наші сусіди виїжджають з рідного міста, як закрилися банки, пошта, будинок культури, школи, підприємства, і ми залишилися у розпачі. Я навчався у 9 класі. Замість того, щоб ділитися своїми переживаннями з друзями про те, як обирати майбутню професію або знаходити нові стосунки, почали ділилися тим, як вижити під час вибухів та стрілянини,  уникнути небезпеки, безпечно виїхати. Так я закінчував навчальний рік: писав між тривогами контрольні та обмірковував  своє майбутнє. Ця проклята війна навчила нас цінувати те, що ми маємо, бо завтра цього може вже не бути. 

Я обрав професію і навчальний заклад по інтернету.  Цей заклад знаходився у нашій рідненькій Україні.  Пів року я навчався дистанційно: знову в перервах між тривогами, вимкненнями світла та інтернет-зв’язку. Мої батьки, незважаючи на небезпеку і те, що доведеться проїжджати через пости, які збудували загарбники, відправили мене на підконтрольну окупантам територію. Іншого шляху не було.

Моя дорога була важкою, як фізично, так і морально. Блокпости, на яких були претензії щодо виїзду без батьків, чатів у телефоні та різних дрібниць; зруйновані мости, стрілянина та вибухи. Переїзди через інші країни, оскільки по нашій території виїзд був небезпечним. Це тривало майже місяць.

Коли я був уже в безпеці, постала нова перепона для повернення в Україну: я неповнолітній, без батьків, в чужій країні.  На моє щастя, моя повнолітня сестра, студентка львівського вузу, на момент повномасштабного вторгнення перебувала у Львові. Тільки завдяки тому, що вона прилетіла і супроводжувала  мене, нам вдалося повернутися на Батьківщину. Зараз я опановую професію, іноді відвідую сестру у Львові та мрію про зустріч із рідними, що залишились на окупованій території.

Хоча моє рідне місто було окуповане у перші дні повномасштабного вторгнення, я ніколи не забував про те, що значить бути українцем. Події, які ми переживаємо сьогодні не тільки руйнують, але й формують наш характер та світогляд. Війна навчає нас виживати в екстремальних умовах та цінувати кожен мирний момент.

Зміни у моєму житті  і житті моєї сім’ї стали катастрофічними, але вони також показали нам нашу внутрішню силу і стійкість. І хоч війна може відібрати у нас багато, вона ніколи не зможе позбавити нас гідності та волі до боротьби за краще майбутнє. І хоча нас переслідує тінь війни, але це також загартовує силу духу та моральну витримку.

Наші мрії можуть бути розбитими, але не слід забувати, що ми разом маємо силу відновитися і будувати краще майбутнє та з упевненістю казати про наше «завтра».